Досвід, підкріплений практикою!









Видавнича організація «Юстініан»


на першу сторінку

карта сайту

зворотній зв'язок







Пошук по сайту




» перша сторінка » новини
Видавництво


Новини

Не збудує, так зруйнує. Або хто має опікуватися культурною спадщиною?



Останнім часом Міністр культури України Євген Нищук, зустрічаючись з громадськими активістами, постійно підкреслює тезу: «В охороні культурних пам'яток наводять лад». Це можна тільки вітати. Але хочеться конкретики: чи не буде цей «ЛАД» таким, що після нього каменя на камені не залишиться? Побоювання небезпідставні. ЗМІ вже неодноразово повідомляли й про перерозподіл керівних крісел, й про створення окремого держкомітету чи урядового агентства, на чому наполягають спеціалісти Українського національного комітету ІКОМОС (Міжнародної ради з питань пам'яток і визначних місць). Аж ось нещодавно з кіл, наближених до Національної спілки архітекторів України, надійшла інформація про спробу повернути пам'ятки архітектури та містобудування до сфери управління Міністерства регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ України (Мінрегіону). Іншими словами йдеться про намагання відкинути сферу охорони нерухомої культурної спадщини на 40 років назад, тобто до стану, в якому вона перебувала в радянській Україні в 1970-х роках.

Історія як заручниця будівельних інтересів

В СРСР справа охорони культурної спадщини і в центрі, і в республіках була зосереджена в Міністерствах культури. Добре це чи погано, але існувала єдина система управління, яка проводила певну державну політику. І тільки в двох республіках – Українській та Естонській – ця сфера була поділена між двома відомствами: Державний комітет Ради Міністрів з питань будівництва республіки (Держбуд) відповідав за пам'ятки архітектури і містобудування, а республіканське Міністерство культури – за всі інші види пам'яток (археології, історії, мистецтва). Однак навіть за таких умов Закон УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» від 13.07.1978 № 3600-IX в статті 32 робив важливе застереження: «Проекти планування, забудови і реконструкції міст та інших населених пунктів, які мають пам'ятки історії, археології, містобудування і архітектури, монументального мистецтва, підлягають погодженню з відповідними органами охорони пам'яток».
Покінчити з двовладдям у сфері охорони культурної спадщини мав Закон України «Про охорону культурної спадщини», ухвалений 2000 року і чинний дотепер. Він визначив єдиний центральний орган в охороні культурної спадщини – це Міністерство культури. Проте в період 2000-2011 років, незважаючи на закон, пам'ятками архітектури та містобудування по інерції продовжувало «опікуватися», як і в радянські часи, будівельне відомство, яке за цей час змінило кілька назв: Держбуд – Мінрегіонбуд – Мінрегіон. Але від зміни назв, керівників, структур і положень не змінювався головний принцип, добре відомий фахівцям: довіряти будівельному відомству охороняти пам'ятки – це все одно, що довіряти вовкам охороняти ягнят.
Звернімося до фактів. Охорона пам'яток починається з їхнього обліку, тобто занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України. За період з 2000 по 2011 роки жодна (!) пам'ятка архітектури чи містобудування національного значення не була занесена до Держреєстру – внаслідок блокування цього питання будівельним відомством. Натомість не бракувало пропозицій щодо виключення пам'яток національного значення зі старих, ще радянських списків пам'яток. Добре, що Мінкультури не підтримувало такі пропозиції, за єдиним винятком: київський «Гостиний двір». Але це – тема окремої професійної розмови, особливо з огляду на те, що Мінрегіон свого часу успішно застосував усю «важку артилерію» своєї відомчої науки, і перш за все – інтелектуальні ресурси свого інституту «УкрНДІпроектреставрація» (їх би спрямувати на добрі справи – ціни б їм не було!).
Перше десятиліття ХХІ століття було епохою безумної забудови історичних міст. Від неї постраждали Київ, Львів, Одеса, Кам'янець-Подільський, Дніпропетровськ, Севастополь та багато інших міст. Не можна сказати, що будівельне відомство байдуже спостерігало за цим процесом. Якраз навпаки! З його подачі в 2011 році було ухвалено Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності», який скасував усі обмеження для забудовників, у тому числі й участь громадськості та пам'яткоохоронців у обговоренні проектів забудови. Офіційно законотворці позиціонували зазначений закон як спрямований на впорядкування й спрощення дозвільних процедур під час планування й забудов територій. Неофіційно, в колі фахівців, вважають, що найбільшу вигоду цей документ приніс великим забудовникам.
Чого лише вартий пункт 19 прикінцевих положень цього нормативно-правового акту, яким відмінено обов’язкове проведення археологічних експертиз земельних ділянок на етапі проектування. Скасування цих експертиз не мало б такого нищівного впливу, якби всі пам’ятки історії та архітектури стояли на обліку. Специфіка ж ситуації в тому, що більшість із них знаходиться в прихованому стані й може бути виявлена лише після проведення польових робіт. Звернімо увагу, що переклад Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» був направлений у Париж до Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, який з подивом зазначив, що в усіх цивілізованих країнах охорона спадщини стоїть на першому місці, а будівельний бізнес – на другому. І тільки в Україні – все навпаки! Позицію ж будівельного лоббі свого часу дуже коротко та чітко охарактеризував тодішній перший віце-прем’єр міністр України Андрій Клюєв, який під час прес-конференції у Будинку уряду в жовтні 2010 року висловився наступним чином: “А навіщо платити археологам за початок будівництва?”. До речі, темою прес-конференції було «проведення реформи системи адміністративних послуг у державі» з метою їх скорочення. От тільки яким чином археологічні розкопки стали адміністративною послугою невідомо й дотепер. То, можливо, варто говорити не про нові повноваження Мінрегіону, а про повернення в законодавче поле археологічної експертизи? Але, на жаль, в цьому питанні «будівельне лоббі» буде стояти насмерть за правління будь-яких політичних сил…

Мінрегіон - державний майстер-руйнівник на всі руки

Між тим давайте спробуємо проаналізувати, яким чином Мінрегіон може претендувати на державне управління в сфері охорони культурної спадщини.
Спочатку звернімося до п.3.2 Аналітичного звіту за 2009 рік Державної фінансової інспекції України: «Державна архітектурно-будівельна інспекція (урядовий орган державного управління у складі Мінрегіонбуду), на яку покладено державний контроль у сфері містобудування, не володіє інформацією про об’єкти, що підпадають під дію законодавства про охорону культурної та містобудівної спадщини. Немає системного контролю за охороною культурної спадщини і на регіональному рівні». За 5 років, що минули, жодних змін в законодавчій сфері не відбулося.
Крім того, так вже історично склалося, що Мінрегіон досить довгий час мав у своєму підпорядкуванні з десяток заповідників, у тому числі й знаковий – «Софію Київську». Основна теза Мінрегіону, якою обґрунтовувалася його відповідальність за реставрацію пам'яток архітектури, полягала в тому, що виробничі реставраційні роботи належать до категорії будівельних робіт. Але ж усі ми пам’ятаємо, як упродовж 2000-х років Комітет всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та ІКОМОС нещадно критикували Україну за її хамське ставлення до своїх пам'яток всесвітньої спадщини – історичного центру Львова та Софійського й Лаврського ансамблів у Києві. Питання про те, яке відомство надавало дозвіл на хаотичну забудову цих міст у ті часи, є риторичним. А між тим, коли наприкінці 2011 року ці ансамблі почали передавати у підпорядкування Мінкультури, з'ясувався не лише жахливий безлад у їхній музейній роботі (що не дивно для будівельників). Дивно, але ще гіршим виявився стан будівель, споруд та інженерних мереж: аварійний стан Андріївської церкви в Києві, протікання даху Софійського собору в 12-ти (!) місцях, самовільне будівництво на території Софії Київської, мільйони бюджетних коштів, бездарно закопаних у землю, нібито для реконструкції інженерних мереж. І як апофеоз безумства – спроби порізати «болгаркою» мозаїки ХІІ століття з Михайлівського золотоверхого монастиря!
При цьому в регіонах ситуація виглядає такою ж сумною. Так, наприклад, Нова (Західна) башта Кам'янець-Подільського замку розвалилася після того, як її «відреставрували» за бюджетні кошти. Середньовічна Покровська оборонна церква у Сутківцях після такої ж високобюджетної реставрації має діряві дахи й от-от розвалиться. Якби місцеві селяни відремонтували її «на свій хлопський розум» за вдесятеро менші кошти – зиску було б більше. Тож і не дивно, що у фахівців свого часу урвався терпець й Мінрегіон спробували усунути від пам’ятникоохоронних справ.
Заради справедливості зазначимо, що Мінрегіон мав у своєму підпорядкуванні низку реставраційних та науково-дослідних організацій, які могли забезпечити вивчення, збереження і реставрацію пам'яток архітектури. Міністерство вчинило з ними «по-хазяйськи»: у 2007 році був ліквідований Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури. І це лиш для того, щоб отримати пару сотень квадратних метрів у центрі Києва, по вулиці Великій Житомирській, 9. При цьому доля унікального інститутського архіву, вартість якого знаючі люди оцінювали в мільйони євро, досі нез'ясована. Як нез'ясованою лишається і доля архіву пам'яткоохоронної документації колишнього Держбуду України, вивезеного у невідомому напрямку з «Софії Київської» у листопаді 2011 року. А минулого року «наказав довго жити» ДНТЦ «Конрест» – авторитетна в Україні та Європі організація, що успішно займалася технологією реставраційних робіт. Від колись провідних проектних інститутів галузі - «УкрНДІпроектреставрація» (Київ) та «Укрзахідпроектреставрація» (Львів) – залишилися тільки назви. Натомість Всеукраїнський науково-методичний центр з архітектурної спадщини активно обґрунтовує необхідність будівництва хмарочосів у центрі Києва. Перелік не будемо продовжувати – бо це і є вся інституційна спроможність будівельного відомства у сфері реставрації. Насправді це менше, ніж нічого.
Ненормальність такої ситуації була очевидною давно, але спонукала до дій тільки в 2011 році. Тоді було прийнято рішення про передачу всіх функцій щодо охорони нерухомої культурної спадщини у систему Міністерства культури. Логіка була проста: по-перше, так працюють у Європі; по-друге, в Україні десятиліттями пам'яткоохоронці говорили і писали про потребу в створенні єдиного органу охорони культурної спадщини; по-третє, вирішувати питання щодо реставрації конкретної пам'ятки простіше і швидше в одному відомстві, аніж у двох. Аж нині, як бачимо, комусь хочеться повернути все назад…
Дублювання функцій, міжвідомчі «війни» з перетягуванням повноважень, нераціональне збільшення апаратних витрат – все це ми вже проходили, і повертатися в минуле немає сенсу. Система охорони культурної спадщини в державі має бути простою і зрозумілою, інтегрованою в єдину систему (нерухомі пам'ятки, заповідники та музейні цінності мають обліковуватись в одному відомстві) з максимальною передачею повноважень на місця – у міста і райони. Бо саме там мешкають наші громадяни, яким болить культурна спадщина предків і які не допустять її остаточного занепаду або свавільних дій забудовників.

Довідка №1 «Закордонний досвід»
В жодній країні світу будівельники не контролюють сферу охорони культурної спадщини
У країнах Заходу охорону пам'яток забезпечують міністерства культури. Ніде цю справу не здають на поталу будівельникам.
Франція. Охороною культурної спадщини відають міністр у справах культури, префекти регіонів, департаментів і мери комун. У рамках Міністерства культури Франції функціонує постійна Комісія з охорони пам’яток культури і мистецтва. Окрім комісій в рамках Міністерства культури існує Національна каса по охороні пам’яток культури і мистецтва, в завдання якої входить збір коштів, призначених для охорони пам’яток, і розпорядження цими засобами. При префектах регіонів діють регіональні комісії з історичної, археологічної і етнографічної спадщини.
Республіка Польща. Згідно з основним Законом Польщі «Про охорону та опіку пам’яток», охороні та опіці підлягають нерухомі пам’ятки, рухомі пам’ятки та археологічні пам’ятки. Органами охорони пам’яток в Польщі є: 1) міністр культури і національної спадщини, від імені якого завдання та компетенцію у цій сфері виконує Генеральний консерватор пам’яток; 2) воєвода, від імені якого завдання та компетенцію у цій сфері виконує воєводський консерватор пам’яток. Спеціалізованою установою культури є Національний центр досліджень і документації пам’яток. Метою Центру є реалізація політики держави в сфері охорони культурної спадщини, а також опіки на цим спадком.
Схожа система управління культурною спадщиною склалася у багатьох європейських країнах, тож і Україна не повинна піддаватися згубній для пам'яток тенденції до «розтягування» культурної спадщини по окремих міністерствах і відомствах.

Довідка №2 «Досягнення Мінкульту в якості єдиного центрального органу в охороні культурної спадщини (2011-2014 роки)»

  • Співпраця з ЮНЕСКО та ІКОМОС. У 2011 році вперше після 14-літньої перерви український об'єкт було прийнято до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Це Резиденція митрополитів Буковини і Далмації у Чернівцях. А в 2013 році одразу три (!) українські номінації потрапили до ЮНЕСКО, чого не було ніколи в нашій історії. Осмисленішим став діалог України та Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО з приводу «Софії Київської» та «Лаври» (опрацьовано і передано в Париж Менеджмент-план по київських об'єктах; розробляється План консервації по ним; створена єдина система управління київськими об’єктами, на чому ЮНЕСКО наполягало протягом двох десятиліть).
  • Єдиний облік та контроль. За останні роки була створена єдина система державних історико-культурних заповідників, яка діє за єдиними правилами, у тому числі як щодо пам'яток, так і щодо збереження музейних фондів та охорони територій. Активно розробляються плани організації територій заповідників – своєрідні «дорожні карти» на подальші 15-25 років, закріплюються земельні ділянки за заповідниками.
  • Наповнення Державного реєстру нерухомих пам'яток України. У 2012 році до Реєстру були занесені 136 пам'яток архітектури і містобудування національного значення (Мінрегіон був позбавлений можливості заблокувати прийняття цього урядового рішення). Серед цих 136 – Андріївський узвіз у Києві. Протягом 2011-2013 років до Держреєстру внесено 3272 пам'ятки місцевого значення (для порівняння: за весь 2005 рік – 90; за 2006 – 34; за 2007 – 115). Важливо: занесення пам'ятки до Держреєстру – це забезпечення її юридичного захисту.

Законотворчість. Зрештою, підготовлені проекти законів про захист об'єктів всесвітньої спадщини та про збереження нематеріальної культурної спадщини України.

Автор:
Владислав Максимов, к.ю.н., науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.І. Корецького НАН України











Про компанію
Наші проекти
Наші партнери
Співробітники
Автори
Фотоальбом
Гостьова книга
Контакти
Як нас знайти




















Українські 100x100








сайт створено студією      ~~  <*))><  ~      fishdesign


© 2002-2017 Видавнича організація «Юстініан»




04050, м. Київ вул. Герцена, 17-25, оф. 91
(м. Київ, 04053, а/с №39)

тел.: (044) 230-01-73, 230-01-74

e-mail: info@justinian.com.ua



· Як нас знайти
· Контакти







{sape_links}