Указом Президента 2008 рік було оголошено роком підтримки національного усиновлення, а 2009 рік в Україні оголошено роком молоді. Останні соціологічні дослідження в Україні свідчать, що 19 % сімей готові розглядати питання про усиновлення, а 21 % припускають, що можуть узяти в свою сім’ю дитину під опіку.

До того ж за даними судової статистики (I півріччя 2008), у структурі цивільних справ позовного провадження, що перебували на розгляді судів, майже третину становили справи, що виникли з договорів, – 254 тис., або 31,6 % (27,7 %); справи за спорами, що виникли із сімейних відносин, – 183,2 тис., або 22,8 % (26,2 %); із житлових відносин – 96,4 тис., або 12,0 % (12,3 %); щодо захисту права власності та інших речових прав – 84,3 тис., або 10,5 % (9,6 %); про спадкове право – 73,9 тис., або 9,2 % (6,2 %); про відшкодування шкоди – 56,1 тис., або 7,0 % (8,8 %).

Зважаючи на наведене, питання сімейного права є актуальними та заслуговують на увагу. Саме тому далі йтиметься про правовідносини батьківства як один з основних інститутів сімейного права України.

Поняття батьківських прав і обов’язків та підстави їх виникнення

Конституцією України передбачено, що всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24 Конституції України). До того ж кожна дитина одночасно з народженням визнається суб’єктом права і наділяється правоздатністю, складовою якої є право на особисті немайнові права. Особисті немайнові права позбавлені економічного змісту, тому вони не можуть бути оцінені в грошах. Порушення їх, відповідно до закону, не притягує до майнової відповідальності, на відміну від порушення цивільних особистих майнових прав.

Характерним для особистих прав і обов’язків є також тісний зв’язок з особою. Тому від них не можна відмовитися, вони не можуть бути передані за угодою третій особі. Проте закон не виключає можливості тимчасової передачі батьками прав на виховання дітей у виключних випадках іншим особам, наприклад навчально-виховним закладам. Але слід мати на увазі, що в цьому випадку права і обов’язки з виховання дітей залишаються за батьками.

Особисті немайнові права та обов’язки учасників батьківських правовідносин, переважно тривають до досягнення дітьми повноліття або до часу їхнього одруження. Достроково ці права та обов’язки можуть припинитися тільки у випадках, передбачених законом.

За неналежне виконання, або невиконання батьківських прав і обов’язків, допускається позбавлення батьківських прав, а також обмеження їхнього здійснення.

Підставою виникнення прав та обов’язків батьків і дітей є походження дітей, засвідчене у встановленому законом порядку. Таке засвідчення юридично оформляється так:

1. шляхом реєстрації народження дитини в органах РАЦСу, коли батьки дитини перебувають між собою у зареєстрованому шлюбі;
2. добровільне визнання батьківства дитини батьком, який не перебуває в шлюбі з матір’ю дитини;
3. встановлення батьківства в судовому порядку, якщо батьки не перебувають у шлюбі, а батько (мати) заперечує своє батьківство (материнство).

Порядок встановлення походження дитини

Факт народження дитини одруженою жінкою створює презумпцію, що її чоловік – батько дитини. Тому вона, маючи на руках свідоцтво про шлюб, не повинна доводити, що батьком дитини є її чоловік. Це випливає з факту народження дитини в зареєстрованому шлюбі.

Походження дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі, встановлюється шляхом подання спільної заяви батьком та матір’ю дитини до органів РАЦСу.

Якщо один з батьків з поважної причини не може особисто з’явитися до РАЦСу для реєстрації батьківства, його підпис під спільною заявою повинен бути посвідчений у встановленому законом порядку.

Реєстрація батьківства може бути проведена як одночасно з реєстрацією народження, так і після. У другому випадку для реєстрації батьківства необхідно додати до заяви свідоцтво про народження дитини.

У заяві відображається лише побажання батька на встановлення правових відносин з дитиною. Мати ж у цих відносинах з дитиною перебуває з моменту народження. У заяві вона дає лише згоду на визнання батьківства. Крім заяви, поданої до РАЦСу батьками дитини, жодних інших документів не вимагається, і тому неправильно чинять деякі органи РАЦСу, які наполягають на наданні довідки з місця роботи, характеристики та інших документів від особи, яка висловила намір визнати дитину.

У разі смерті матері, визнанні матері недієздатною, позбавлення її батьківських прав, а також при неможливості встановлення її місця проживання, запис про батька дитини проводиться за заявою батька.

Визнання батьківства, висловлене у спільній заяві батьків, є юридичним фактом, який підтверджує кровне походження дитини від вказаних у заяві батьків. Це визнання не може бути відкликане батьком у однобічному порядку.

Добровільне визнання батьківства може бути зроблено як при реєстрації шлюбу батька дитини з її матір’ю, так і тоді, коли вони не перебували в шлюбі. Визнання батьківства у добровільному порядку може мати місце щодо позашлюбних дітей, які народилися як до, так і після вступу в силу Основ законодавства Союзу РСР та союзних республік про шлюб та сім’ю, тобто 1 жовтня 1968 року. Визнання батьківства щодо осіб, які досягли повноліття, можливо тільки за їх згодою.

У сім’ї батьки і діти наділені певними правами та обов’язками. Права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державними органами реєстрації актів цивільного стану в установленому законом порядку. Це положення ст. 121 СК України, звичайно ж, стосується як дітей, народжених у шлюбі, так і дітей, народжених особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі (народжені поза шлюбом). Отже, визначення походження дитини є підставою виникнення прав та обов’язків матері, батька і дитини (дітей).

Для встановлення материнства не має значення сімейний стан жінки, оскільки у сімейному законодавстві діє загальний принцип, відповідно до якого матір’ю дитини є жінка, яка її народила. Звернутися до державного органу реєстрації актів цивільного стану з метою реєстрації народження дитини має право як мати дитини, народженої в шлюбі, так і мати дитини, народженої поза шлюбом. В останньому випадку походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини.

Закон надає право жінці, яка записана матір’ю дитини, оспорити своє материнство (ст. 139 СК України). Жінка, яка вважає себе матір’ю дитини, має право пред’явити позов до жінки, яка записана матір’ю дитини, про визнання свого материнства. Оспорювання материнства не допускається у випадках, передбачених частинами 2 та 3 ст. 123 СК України. До вимог про визнання материнства встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що є матір’ю дитини.

На відміну від материнства визначення батьківства залежить від сімейного стану матері дитини. Українське сімейне законодавство виходить з презумпції батьківства чоловіка матері дитини. Відповідно до ст. 133 СК України, якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір’ю, а чоловік – батьком дитини.

Презумпція батьківства чоловіка матері діє не лише в період шлюбу. Дитина, народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя (п. 2 ст. 122 СК України), а відтак – батьком дитини буде чоловік її матері.

Визнання батьківства за рішенням суду

За відсутності спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, чи особистої заяви чоловіка, який не перебуває у шлюбі з матір’ю дитини, але вважає себе батьком дитини, батьківство щодо дитини, яка народилася, може бути визнане за рішенням суду.

Відповідно до п. 3 ст. 128 СК України позов про визнання батьківства може бути пред’явлений:

• матір’ю дитини;
• опікуном дитини;
• піклувальником дитини;
• особою, яка утримує та виховує дитину;
• самою дитиною, якщо вона досягла повноліття;
• особою, яка вважає себе батьком дитини.

Справи про визнання батьківства суд розглядає у позовному провадженні. У таких справах позови осіб, зазначених у ч. 3 ст. 128 СК, приймаються до судового розгляду, якщо:

• дитина народжена матір’ю, яка не перебуває у шлюбі, немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду і запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень учинено за прізвищем матері, а ім’я та по батькові дитини записано за вказівкою матері (ч. 1 ст. 135 СК);
• у разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання запис про неї та про батька дитини вчинено за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина (ч. 1 ст. 135 СК);
• батьки дитини невідомі і запис про них у Книзі реєстрації народжень учинено за рішенням органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 135 СК).

На відміну від попередньо чинного законодавства, яке встановлювало формальні підстави для підтвердження походження дитини від конкретного чоловіка, ст. 128 СК України закріплює положення, відповідно до якого підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до вимог ЦК України.

Таким чином, походження дитини встановлюється судом з урахуванням усіх обставин. До того ж можуть застосовуватися будь-які засоби доказування, передбачені цивільним процесуальним законодавством: пояснення сторін та третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновок експерта. В основу рішення суду не можуть бути покладені лише докази, отримані з порушенням закону, які не мають юридичної сили.

Як докази для встановлення батьківства в суді можуть бути досліджені листи, телеграми відповідача, в яких він повідомляє про можливість народження чи народження його дитини певною жінкою; заява відповідача за місцем роботи про надання йому відпустки у зв’язку з народженням дитини; показання свідків про виявлення відповідачем турботи про дитину та її матір, обрання імені дитини тощо.

Очевидно, що при підготовці справ про встановлення батьківства до судового розгляду і під час їхнього розгляду суд вправі з урахуванням думки сторін і обставин справи призначити експертизу. Висновок експертизи у справі про народження дитини, в тому числі експертизи, проведеної методом генної дактилоскопії, повинен бути оцінений судом у сукупності з іншими доказами у справі.

Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України. Підбиваючи підсумок викладеного, можна визначити умови, за яких буде мати місце визначення батьківства за рішенням суду. До них належать:

• відсутність зареєстрованого шлюбу між батьками дитини на момент її народження;
• відсутність спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою;
• відсутність особистої заяви чоловіка про визнання себе батьком дитини.

Від визнання батьківства за рішенням суду слід відрізняти встановлення факту батьківства за рішенням суду (ст. 130 СК України). Останнє можливе у разі смерті чоловіка, який перебував у шлюбі з матір’ю дитини. За необхідності факт його батьківства може бути встановлений рішенням суду. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана матір’ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

На відміну від добровільного визнання батьківства, судове встановлення батьківства можливе лише щодо дітей, які народились після 1 жовтня 1968 р., тобто після вступу в силу законодавства Союзу РСР та союзних республік про шлюб і сім’ю, які зворотної сили не мають. Тому суди не мають права приймати заяви про встановлення батьківства дітей, що народились до 1 жовтня 1968 р.

Встановлення у судовому порядку батьківства може мати місце, якщо не була подана спільна заява до органів РАЦСу від осіб, які не перебували в шлюбі. В цих випадках з позовом до суду можуть звернутись один з батьків або опікун (піклувальник) дитини, особи, на утриманні яких знаходиться дитина, а також сама дитина по досягненні повноліття.

При встановленні батьківства суд приймає до уваги такі обставини (умови): спільне проживання та ведення спільного господарства матір’ю дитини та відповідачем до народження дитини; спільне виховання та утримання ними дитини; докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства.

Наявність спільного проживання та ведення спільного господарства дає право суду вважати, що відповідач є батьком дитини. Однак це не є безперечним доказом батьківства, оскільки відповідач може подати суду докази, які виключають його батьківство, наприклад, надати до суду документи, з яких виявляється, що він тривалий час страждає імпотенцією або з інших обставин не може бути батьком дитини.

Тому суду доводиться інколи застосовувати експертизу (біологічну, гінекологічну, урологічну), щоб з більшою достовірністю встановити батьківство, а відповідач, у свою чергу, може посилатися на факти, заперечуючи презумпцію його батьківства.

Судова практика

У листопаді 2003 р. П. звернулася до суду з позовом до Л. про встановлення батьківства та стягнення аліментів. Зазначала, що з 6 березня 2000 р. до 26 червня 2003 р. вона перебувала з відповідачем у фактичних шлюбних стосунках, від яких у червні 2001 р. у них народився син О. Відповідач відмовився подавати до органів РАГСу заяву про реєстрацію свого батьківства та надавати матеріальну допомогу на утримання дитини. У зв’язку з цим позивачка просила суд встановити батьківство Л. стосовно сина О. і стягнути з відповідача аліменти на утримання дитини в розмірі 1/4 частини його доходів.

Рішенням Артемівського районного суду м. Луганська від 25 серпня 2005 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 10 листопада 2005 р., у задоволенні позову відмовлено. На обґрунтування касаційної скарги П. посилала на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв’язку з чим порушила питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Заперечуючи проти касаційної скарги, Л. звернув увагу на те, що судові рішення, на його думку, є законними та обґрунтованими. Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах. Згідно зі ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

За вимогами ст. 214 цього Кодексу, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

При вирішенні справи суди керувалися тим, що в червні 2001 р. у позивачки народився син О. і відповідач після його народження визнавав своє батьківство.

Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд керувався тим, що згідно з висновками комісійних судово-медичних експертиз відповідач не міг бути батьком дитини у зв’язку з його неспроможністю внаслідок хвороби до запліднення жінки.

Апеляційний суд погодився з останнім висновком місцевого суду та залишив рішення місцевого суду без змін.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» роз’яснено, що при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 р., необхідно застосовувати відповідні норми КпШС. Згідно з ч. 3 ст. 53 КпШС при встановленні батьківства суд бере до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства матір’ю дитини і відповідачем до народження дитини, або спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства.

При вирішенні справи суд дійшов висновку, що відповідач після народження дитини визнавав своє батьківство щодо сина, і цей факт підтверджується зібраними у справі належними доказами.

Одночасно, обґрунтовуючи свій висновок про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції послався на висновки комісійних судово-медичних експертиз від 14 жовтня та 20 листопада 2004 р. щодо неспроможності відповідача до запліднення жінки. Зі змісту висновку комісійної судово-медичної експертизи від 20 листопада 2004 р. вбачається, що комісія не змогла дати категоричної відповіді на питання щодо можливості Л. до запліднення позивачки в період зачаття дитини, а лише зробила припущення, що хвороба відповідача, внаслідок якої він втратив спроможність до запліднення жінки, могла почати розвиватися до запліднення дитини.

Водночас, докази, що мають характер припущення, не можуть бути покладені в основу рішення суду.

Апеляційний суд, не виконавши при розгляді справи вимог ст. 303 ЦПК, на зазначені порушення закону уваги не звернув. За таких обставин оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції згідно зі ст. 335 ЦПК.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу П. задовольнила частково. Рішення Артемівського районного суду м. Луганська від 25 серпня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 10 листопада 2005 р. скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.

Порядок оспорювання батьківства (материнства)

У силу законодавства оспорити батьківство мають право особа, яка записана батьком дитини в Книзі реєстрації народжень (ст. 136 СК), – шляхом пред’явлення позову про виключення відомостей про неї як батька з актового запису про народження дитини, а також жінка, котра народила дитину в шлюбі (ст. 138 СК), – звернувшись із позовом про виключення із цього запису відомостей про її чоловіка як батька дитини.

Предметом доказування в таких справах є відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною. У разі доведеності цієї обставини суд постановляє рішення про виключення оспорених відомостей з актового запису про народження дитини.

Статтею 137 СК передбачено можливість оспорювання батьківства й після смерті особи, записаної батьком дитини. Якщо така особа померла до народження дитини, оспорити батьківство мають право спадкоємці цієї особи за умови подання нею за життя заяви нотаріусу про невизнання свого батьківства. У разі настання смерті особи після оспорення нею свого батьківства в суді її спадкоємці можуть підтримати позовну заяву відповідно до положень ст. 37 ЦПК про процесуальне правонаступництво в цивільних справах. Коли померла особа не знала про те, що її записано батьком дитини, оспорити батьківство вправі її спадкоємці першої черги за законом, названі у ст. 1261 Цивільного кодексу України (далі – ЦК): дружина, батьки й діти.

У зазначених випадках батьківство оспорюється шляхом пред’явлення позову про виключення відомостей про померлу особу як батька з актового запису про народження дитини. Для цих вимог позовну давність не встановлено.

Судова практика.

У жовтні 2005 р. Г. звернулася до суду з позовом до П. про оспорювання батьківства. Позивачка зазначила, що 27 лютого 2005 р. помер її чоловік В., з яким вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з 3 червня 2004 р. Після його смерті відкрилася спадщина у вигляді трикімнатної квартири у м. Вінниці. Вона як спадкоємиця першої черги від свого імені та від імені недієздатної матері В., опікуном якої вона є на підставі рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 11 травня 2005 р., звернулася до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини.

У нотаріальній конторі Г. дізналася, що на спадщину претендує також П. в інтересах неповнолітньої дочки Д. 2003 р. н. На думку позивачки, Д. не може бути дочкою спадкодавця, оскільки В. та П. перебували у зареєстрованому шлюбі по 2002 р., проте фактично шлюбні стосунки припинили у 2000 р.

Актовий запис про народження Д. було зроблено за заявою її матері – відповідачки П., тому В. не міг знати про те, що його записано батьком дитини. Посилаючись на зазначене, Г. просила виключити з графи актового запису про народження Д. відомості про В. як її батька.

Ленінський районний суд м. Вінниці рішенням від 16 травня 2006 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 10 липня 2006 р., позов задовольнив: виключив з актового запису про народження Д. відомості про В. як про батька.

На обґрунтування касаційної скарги П., посилаючись на невідповідність висновків судів фактичним обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати судові рішення та ухвалити нове – про відмову в позові.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з ч. 3 ст. 137 СК якщо через поважні причини особа не знала про те, що записана батьком дитини, і померла, оспорити батьківство можуть її спадкоємці: дружина, батьки та діти.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався, що відповідачка ухилилась від проведення судово-генетичної експертизи та не довела того факту, що В. знав про те, що він записаний батьком Д. Однак висновки судів щодо обставин справи зроблені з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, установлених ст. 61 цього Кодексу.

На обґрунтування заперечень проти позову П. посилалась на безпідставність позовних вимог Г., зазначаючи, що В. знав про народження Д., крім того, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, з нього було стягнуто аліменти на дитину.

Надана місцевим судом оцінка запереченням відповідачки зроблена з порушенням вимог ст. 212 ЦПК, оскільки тягар доказування обставин, передбачених ч. 3 ст. 137 СК, суд поклав на відповідачку, а не на позивачку Г. До того ж суд не дослідив матеріалів цивільної справи за позовом П. до В. про стягнення аліментів, не з’ясував, чи знав померлий про існування виконавчого провадження, відкритого на виконання рішення суду про стягнення аліментів.

Крім того, у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» роз’яснено, що предметом доказування у справах про оспорювання батьківства є відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною. У п. 9 названої постанови роз’яснено, що у разі коли відповідач у справі про оспорювання батьківства ухиляється від участі у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи, суд вправі постановити ухвалу про його примусовий привід.

З матеріалів справи вбачається, що позивачка порушила клопотання про проведення судово-генетичної експертизи, і суд виніс ухвалу про призначення експертизи. У зв’язку з відмовою відповідачки проходити експертизу 10 квітня 2006 р. розгляд справи було продовжено. Таким чином, питання щодо примусових заходів для забезпечення проведення призначеної експертизи відповідно до вимог ч. 2 ст. 146 ЦПК місцевий суд не вирішив.

Апеляційний суд на зазначені порушення закону, допущені судом першої інстанції, уваги не звернув. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу П. задовольнила частково: рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 16 травня 2006 р. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 10 липня 2006 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Також можливе оспорення батьківства особою, яка не перебувала в шлюбі з матір’ю дитини, добровільно визнала себе батьком дитини, а лише згодом дізналася, що вона не є такою.

Але якщо особа, яка записана батьком дитини за її заявою або за спільною заявою з матір’ю дитини, в момент подачі заяви знала, що вона фактично не є батьком цієї дитини, то вона не має права оспорювати батьківство.

Також, якщо чоловік дав письмову згоду на запліднення своєї дружини за допомогою донора, то він записується батьком народженої нею дитини і не має права оспорювати проведений запис.

У випадках встановлення батьківства у судовому порядку, оспорювання батьківства можливе лише після перегляду та скасування рішення суду про встановлення батьківства.

Іноді може оспорюватись у суді й запис про материнство. В житті такі справи зустрічаються дуже рідко, але необхідність у такому оспорюванні може виникнути у випадках, коли дитина з відома матері (або помилково) була записана не на її ім’я, а на ім’я іншої жінки. Наприклад, на ім’я одруженої сестри, сусідки з палати пологового будинку, де переплутані новонароджені.

Також трапляються випадки, коли дружина дає письмову згоду своєму чоловіку на запліднення та народження дитини іншою жінкою (донором), вона записується матір’ю цієї дитини і не має права оспорювати проведений запис.

Оспорити запис про батьківство (материнство) можна протягом року, коли особі стало відомо про обставини, які виключають її батьківство (материнство).

Якщо до моменту, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про те, що вона записана батьком чи матір’ю, була неповнолітньою, річний строк відраховується з дня досягнення нею 18 років.

Позови про оспорювання батьківства (материнства) можуть подаватися лише батьками дитини (одним із них). Оскільки такі позови мають суто особовий характер, вони не можуть бути заявлені опікунами, родичами і навіть прокурором.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в судовій практиці з застосування Кодексу про шлюб та сім’ю України» від 15 червня 1973 р. із змінами і доповненнями, зазначається, що «суди не повинні приймати до свого провадження позови про оспорювання батьківства, коли є рішення суду, що набрало законної сили, про стягнення аліментів на дитину. Стягнення аліментів за постановою судді не є перешкодою для розгляду справи про оспорювання батьківства. У разі надходження такої заяви суддя скасовує постанову і вимога про скасування аліментів розглядається у порядку позовного провадження разом із зустрічним позовом про оспорювання батьківства».

Відповідальність за порушення батьківських прав батьками або особами, що їх замінюють, за невиконання та ухилення від виконання батьківських обов’язків несуть відповідальність відповідно до:

1. Кодексу про адміністративні правопорушення статей 180, 184, 184², 212¹ за таке: доведення неповнолітнього до стану сп’яніння; невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей; порушення порядку або строків подання інформації про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків; повідомлення неправдивих відомостей державним органам реєстрації актів цивільного стану та несвоєчасна реєстрація народження дитини.

2. Кримінального Кодексу п. 2 статей 155, 156, 164, 166, 304, 323, 323 за таке: статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості; розбещення неповнолітніх; ухилення від сплати аліментів на утримання дітей; злісне невиконання обов’язків щодо догляду за дитиною або за особою, стосовно якої встановлена опіка чи піклування; втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність; спонукання неповнолітніх до застосування допінгу.

Судова практика

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом А. до Т. про стягнення аліментів, встановила таке.

Заочним рішенням Перевальського районного суду від 26 червня 2007 р. задоволено зазначений позов А., постановлено стягнути з відповідача на користь позивачки аліменти на дочку М., 11 лютого 1989 р. народження, у розмірі 1/4 частини його доходів щомісячно, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 13 березня 2007 р. і до закінчення навчання М., або до досягнення нею 23-річного віку.

Т. подав заяву про апеляційне оскарження цього рішення та апеляційну скаргу. Ухвалою судді Апеляційного суду Луганської області від 29 серпня 2007 р. у прийнятті апеляційної скарги відмовлено, скаргу повернуто заявнику.

У касаційній скарзі Т. просить скасувати ухвалу апеляційного суду та прийняти до розгляду його апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відмовляючи в прийнятті апеляційної скарги, суддя апеляційного суду виходив із того, що Т. не дотримався визначеного статтями 228, 232 ЦПК порядку перегляду заочного рішення, не звертався до суду першої інстанції з відповідною заявою, тому апеляційна скарга не може бути розглянута апеляційним судом.

Проте з такими висновками погодитись не можна, виходячи з такого: 2 квітня 2007 р. Перевальським районним судом було постановлено заочне рішення про задоволення позовних вимог А.

Зазначене заочне рішення за заявою відповідача Т. переглядалося судом першої інстанції, і ухвалою Перевальського районного суду від 23 квітня 2007 р. воно було скасоване, справу призначено до розгляду в загальному порядку.

При новому розгляді справи судом першої інстанції повторно ухвалене заочне рішення від 26 червня 2007 р.

Відповідно до ч. 3 ст. 232 ЦПК повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. Суддя апеляційного суду зазначене не врахував і не звернув уваги на те, що оскаржуване Т. заочне рішення Перевальського районного суду від 26 червня 2007 р. є повторним заочним, а отже, згідно ч. 3 ст. 232 ЦПК може бути оскаржене відповідачем у загальному порядку, встановленому цивільним процесуальним законом.

За таких обставин ухвала судді апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи до апеляційного суду для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги з підстав, передбачених п. 2 ст. 342 ЦПК.

Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Т. задовольнила частково: ухвалу судді Апеляційного суду Луганської області від 29 серпня 2007 р. скасувала, справу передала до апеляційного суду для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги Т. на заочне рішення Перевальського районного суду від 26 червня 2007 р. Ухвала оскарженню не підлягає.

Отже, Україна приділяє все більше уваги захисту інтересів дитини, а отже, на особливу увагу заслуговують питання регуляторного впливу на правовідносини батьківства. Беззаперечно, в дані галузі наявні прогалини, що потребують нормативного врегулювання.