З прийняттям нового Цивільного кодексу України 2003 р. (далі – ЦК) з’явилось багато нових положень, які потребують свого осмислення як з точки зору «матеріальних» підстав, так й процесуального механізму їхнього застосування в межах цивілістичного (цивільного та господарського) процесу. Одним з них стали ст. 213 ЦК «Тлумачення змісту правочину» й практично тотожна їй за змістом ст. 637 ЦК «Тлумачення умов договору», аналог яких до цього часу був відсутнім у цивільному законодавстві, через що уваги інституту тлумачення правочину (договору) вітчизняними правознавцями тривалий час не приділялося.

На сьогодні вже майже ні в кого не виникає сумніву щодо доцільносты закріплення цих положень у цивільному законодавстві, адже досить часто необхідно встановити відповідність між волею контрагентів та їх волевиявленням, зокрема, при недостатньо повному і нечіткому формулюванні окремих умов договору, при виникненні суперечностей між контрагентами стосовно сутності договору, порядку та способу виконання договірних зобов’язань, при використанні в договорі незрозумілих термінів тощо, коли сторони при викладенні умов договору або не звернули уваги на редакцію договору в цілому чи окремих його частин, або встановлюючи певні умови, розуміли їх неоднаково [1]. Як зазначали представники ще дореволюційної правової школи, будь-який правочин містить волю особи й, безумовно, можливі випадки, коли виникає сумнів стосовно змісту і обсягу її вираження в ньому; нерідко зустрічаються випадки, коли необхідно з’ясувати, яким був істинний намір сторін, які вчинили правочин, що не завжди можливо зробити, виходячи з буквального смислу слів, у яких вони висловили свою волю [2].

Стаття 213 ЦК встановлює загальні правила тлумачення правочинів, а також суб’єктів цієї діяльності – ними можуть бути як самі сторони правочину, так й суд. Питання про правила і «матеріальні» підстави застосування цієї статті ЦК вже було предметом дослідження окремих правознавців, таких як: М. М. Сібільов, О. А. Беляневич, С. А. Агафонов, С. О. Теньков та деяких інших [3]. Водночас процесуальні підстави, механізм і процесуальна форма розгляду судами вимог про тлумачення змісту правочину й взагалі їх юрисдикційність у межах цивілістичних процесів залишаються поза належною увагою сучасної юридичної науки.

Питання про юрисдикційність окремих вимог, які розглядаються у порядку цивільного й господарського судочинства, є визначальним при вирішенні питання про обсяг судової юрисдикції судів окремих судових юрисдикцій. У науці цивільного процесуального права під судовою юрисдикцією розуміється компетенція органів судової влади, які наділені відповідними юридично-владними повноваженнями, на здійснення правосуддя у формі того чи іншого виду судочинства щодо певних правовідносин [4].

Статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) і 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) закріплюють базисні (загальні) положення щодо визначення юрисдикції загальних і господарських судів при здійсненні відповідно цивільного і господарського судочинства. Однак у деяких випадках, спеціально обумовлених законом, як то, наприклад, ч. 2 ст. 213 ЦК, правові підстави й процесуальні форми розгляду окремих вимог, які прямо віднесено законом до судової юрисдикції, через їх нетиповість потребують самостійного обґрунтування.

Саме тому після прийняття ЦК 2003 р., яким у ч. 2 ст. 213 й аналогічній нормі ст. 637 закріплено положення про те, що на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину (умов договору), в судовій практиці виникли такі питання. Перше, чи може бути вимога про тлумачення змісту правочину (умов договору) бути предметом самостійного звернення до суду, тобто чи поширюється юрисдикція судів на такі вимоги. Друге, якщо так, то в якому провадженні повинні розглядатися такі вимоги – позовному чи окремому (якщо це стосується вимог, заявлених у порядку цивільного судочинства). Третє, хто має бути сторонами такої справи і як повинно вирішуватись питання про розподіл у ній судових витрат. Отже, спробуємо дати відповіді на поставлені питання.

1. Зі змісту аналізованих статей ЦК не зрозуміло, яким має бути порядок звернення до суду з вимогою про тлумачення змісту правочину. Ні ЦПК, ні ГПК також не містять відповіді на це питання. Не додають ясності й роз’яснення Вищого господарського суду України, викладені у листі «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» від 11.04.2005 р., № 01-8/344. Як наголошено в п. 3 зазначеного листа, вичерпний перелік справ, підвідомчих господарським судам, визначено у ч. 1 ст. 12 ГПК, якою до них віднесено, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, та на інших підставах. Отже, тлумачення змісту правочину, на думку Вищого господарського суду України, можливе лише за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони (сторін) правочину.

Такий підхід Вищого господарського суду України до цього питання перекликається з точкою зору тих правознавців, які вважають, що наявність спору про право є обов’язковою передумовою судової юрисдикції, а цивільну справу розглядають як зовнішнє оформлення існуючого між двома чи більше особами спору про право [5].

На нашу думку, з урахуванням положень статей 55 і 124 Конституції України про необмеженість права на судовий захист і поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, слід зробити висновок, що таке розуміння не відповідає сучасним уявленням про судову юрисдикцію і невиправдано ускладнює механізм реалізації права на доступ до суду. Поняття юрисдикції в цивільному й господарському судочинстві не може зводитися лише до спору про право – воно в судочинстві є всеохопним. Як зазначає О. А. Беляневич, коли сторони угоди звертаються до суду з вимогою розтлумачити договір з превентивною метою, щоб уникнути порушення його умов при виконанні через відсутність їх однозначного розуміння, то на цей час спір про право в традиційному для процесуальних наук розумінні між сторонами відсутній, й швидше йдеться про захист інтересів сторін. Отже, розгляд справ про тлумачення змісту правочину, на її думку, потребує або розширення змісту поняття «позов» і, відповідно, визнання права на подання безспірних позовів, або запровадження спеціальної процесуальної форми розгляду таких справ у межах окремого провадження [6].

Відповідно до ст. 1 ЦПК «завданням цивільного судочинства є… розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів…». Воно містить правові спори і правові вимоги. З точки зору чинного цивільного процесуального законодавства під спором, як вбачається, слід розуміти відносини, які виникають у результаті ствердження зацікавленої особи перед судом про наявність у неї певного права, порушеного відповідачем, або охоронюваного законом інтересу, що потребують захисту. Крім того, слід зазначити, що провадження з цивільної справи, а значить, й сама справа відкриваються і тоді, коли позивач помиляється щодо наявності спору між ним і відповідачем, адже цей висновок можна зробити лише після з’ясування обставин справи [7].

Отже, під цивільною чи господарською справою слід розуміти прийняту до провадження в порядку цивільного чи господарського судочинства правову вимогу зацікавленої особи, яка стверджує перед судом про наявність у неї певного права, свободи або охоронюваного законом інтересу, які потребують захисту.

Предметом судового захисту в цивільному і господарському процесах є права, свободи і законні інтереси, а не будь-які побажання особи, яка звертається до суду. Саме це і лише це визначає судову юрисдикцію стосовно тих чи інших питань. Це підтверджується й змінами, які відбулися у цивільному процесуальному законодавстві з прийняттям нового ЦПК. Якщо за ЦПК 1963 р. цивільна юрисдикція визначалася за допомогою правової конструкції «Судам підвідомчі справи у спорах, які виникають із… правовідносин» (ст. 25 ЦПК 1963 р.), то за ЦПК 2004 р. вона дещо змінилася і звучить так: «Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист… прав, свобод чи інтересів, що виникають із… правовідносин» (ст. 15 ЦПК 2004 р.). Тобто слово «спір» із закону виключено.

Питання про те, чи може бути вимога про тлумачення змісту правочину самостійним предметом судового захисту дуже нагадує ситуацію, яка свого часу склалася в судовій практиці з юрисдикційністю позовів про визнання. Так, після Великої судової реформи 1864 р. і впритул до кінця XIX ст. судова практика не визнавала їх як самостійну форму судового захисту [8]. Так само як і у позовах про визнання, рішення щодо вимог про тлумачення змісту правочину покликано усувати сумнів, невизначеність й неясність правових відносин осіб, що робить правочин визначеним. За таких умов інша сторона правочину, безумовно, буде утримуватись від дій, які не відповідають його змісту. Рішення суду у такій справі слугуватиме мотивом діяльності протилежної сторони, і часто такого рішення буде достатньо, щоб відповідач добровільно виконав обов’язки, які випливають з даного правочину, а ця обставина в свою чергу робить непотрібним пред’явлення позову про присудження. У разі все ж таки пред’явлення такого позову в майбутньому, наявність рішення суду про тлумачення змісту правочину (договору) може слугувати преюдиційною підставою для нього, що, безумовно, значно полегшує процес подальшого захисту порушеного права. Таким чином, абсолютно правільним буде висновок, зроблений свого часу ще І.Є. Енгельманом, про те, що позов є засобом захисту не лише спірного права, а права взагалі, і що за смислом закону наявність спору не завжди вимагається [9].

Отже, вимога спірності правовідносин при розгляді справ про тлумачення змісту правочину не може бути вирішальною при вирішенні питання про юрисдикцію суду щодо розгляду таких вимог. У зв’язку з цим слід визнати хибною практику відмови господарськими судами в розгляді вимог про тлумачення змісту правочину (договору), в яких, на їхню думку, немає спору про право.

Так, ухвалою господарського суду Рівненської області від 23.03.2005 р., яка залишена без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.06.2005 р., відмовлено в прийнятті позовної заяви ТОВ «Екорембуд» про тлумачення змісту правочину на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК, оскільки заява не підлягає розгляду в господарських судах України. Розглянувши касаційну скаргу, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що вона не підлягає задоволенню з таких підстав. ТОВ «Екорембуд» звернулося до господарського суду із позовом про тлумачення змісту правочину, а саме договірної ціни на монтаж обладнання на об’єкті «Сміттєсортувальна станція в Голосіївському районі м. Києва по вул. Червонопрапорній, 94-а» на предмет визначення ціни в якості твердого чи приблизного кошторису за договором підряду № 21 від 30.10.2003 р., укладеного між ним та ТОВ «Укрвторресурси-Центр». Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що тлумачення змісту правочину можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони. Позивач фактично просить вирішити спір по суті, але сам спір відсутній. Посилання скаржника на те, що право на звернення до суду про тлумачення змісту правочину прямо передбачене ст. 213 ЦК, яка визначає обов’язок суду постановити рішення про тлумачення змісту правочину на вимогу однієї або обох сторін договору, до уваги не береться, оскільки нею визначено, що на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину, тобто тлумачення змісту правочину є правом суду, а не обов’язком за умови наявності спору. За таких обставин юридична оцінка, дана апеляційним судом обставинам справи є такою, що ґрунтується на матеріалах справи та чинному законодавстві, і підстав для задоволення касаційної скарги немає. Ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 01.12.2005 р. відмовлено в порушенні провадження з перегляду зазначених судових актів [10].

2. Важливим питанням, пов’язаним з проблемою юрисдикційності вимог про тлумачення змісту правочину, є визначення виду провадження, в порядку якого підлягають розгляду такі вимоги. У судовій практиці зустрічаються випадки, коли зацікавлені особи звертаються до суду з вимогами про тлумачення змісту правочину в порядку окремого провадження, адже ні у ст. 213 ЦК, ні в ЦПК не вказано вид провадження, в якому повинні заявлятися такі вимоги [11]. Аналіз загальних положень ЦПК про окреме провадження також не дає однозначної відповіді на поставлене питання.

У ч. 1 ст. 234 ЦПК окреме провадження визначено як вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Крім справ, які законом прямо віднесено до окремого провадження (ч. 2 ст. 234 ЦПК), у порядку цього провадження можуть розглядатися також й інші справи у випадках, встановлених законом (ч. 3 ст. 234 ЦПК). Оскільки чинним законодавством не визначено переліку таких «інших справ», а статтею 213 ЦК не встановлено певного процесуального засобу звернення особи з вимогами про тлумачення змісту правочину (позов чи заява), такі вимоги, цілком ймовірно, можна підвести під визначення справ окремого провадження, закріплене у ч. 1 ст. 234 ЦПК.

На нашу думку, при вирішенні питання про вид провадження, в якому повинні розглядатися вимоги про тлумачення змісту правочину, необхідно керуватися таким. Позовне провадження є найпершим за часом виникнення й центральним у цивільному судочинстві. Як наголошено в юридичних джерелах, це загальний вид цивільного судочинства, в якому суд розглядає справи, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносин, тобто спори приватного права [12]. Позовне провадження в загальній системі захисту суб’єктивних прав учасників цивільних правовідносин посідає центральне місце, що історично склалося протягом століть, і саме ця форма захисту суб’єктивних цивільних прав є головною при визначенні характеристики суду із цивільних справ [13]. Це яскраво прослідковується як у ЦПК 1963 р., так й у ЦПК 2004 р., зокрема, в тих нормах, в яких йдеться про вирішення тих чи інших процесуальних питань за загальними правилами позовного провадження. Отже, його норми фактично є загальними правилами цивільного судочинства [14]. Вони застосовуються не лише до позовного, а й до інших проваджень, віднесених законом до цивільної юрисдикції. У цивільному процесі, як правильно зазначив А. В. Юдін, діє негласний принцип пріоритету позовного провадження перед іншими видами судочинства. Це виявляється в такому: якщо характер справи не повністю відповідає критеріям, установленим для непозовних проваджень і при цьому справу не віднесено до підвідомчості несудових органів, це означає, що справа є позовною й має розглядатися за відповідною процедурою [15]. Отже, з огляду на зазначені міркування, вимоги про тлумачення змісту правочину слід, на нашу думку, розглядати в порядку позовного провадження, а процесуальним засобом звернення до суду з такими вимогами має бути позовна заява. Це підтверджується й поки що небагатою судовою практикою.

У 2008 р. ТОВ «Корона-Сервіс» звернулося до Деснянського районного суду м. Чернігова із заявою про тлумачення змісту договору страхування орендованого майна. Ухвалою зазначеного суду від 18.10.2007 р. ТОВ «Конона-Сервіс» відмовлено у прийнятті заяви з посиланням на те, що заяви про тлумачення змісту договору не підлягають розгляду в порядку окремого провадження. У поданій апеляційній скарзі заявник просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу на новий розгляд, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідно до ст. 213 ЦК України, на вимогу однієї або обох сторін правочину, суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. Ця стаття не визначає, що саме в позовному провадженні відбувається таке тлумачення. Також у ст. 234 ЦПК зазначені справи, які розглядаються в окремому провадженні, та вказано, що можуть розглядатись й інші справи, у випадках, встановлених законом. Розглянувши апеляційну скаргу, апеляційний суд Чернігівської області дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. При постановленні цієї ухвали, суддя керувався тим, що відповідно до ст. 234 ЦПК заява про тлумачення змісту договору страхування орендованого майна не підлягає розгляду в порядку окремого провадження, оскільки не передбачена цією статтею, у зв’язку з чим слід звернутись до суду із позовом. Такі висновки є обґрунтованими і відповідають нормам чинного законодавства, оскільки договір укладався між двома сторонами і при тлумаченні цього договору необхідно враховувати наміри сторін та їхнє волевиявлення, що досліджується в позовному провадженні. В окремому ж провадженні розглядаються цивільні справи про наявність або відсутність юридичних фактів або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Ухвалою судді Верховного Суду України від 5 лютого 2008 р. відмовлено у відкритті касаційного провадження про перегляд ухвали апеляційного суду Чернігівської області від 3 січня 2008 р. у зв’язку з відсутністю неправильного застосування норм матеріального та порушень норм процесуального права [16].

Цілком погоджуючись і підтримуючи такий підхід, вважаємо за необхідне відзначити в ньому й слабкі моменти. Так, межа між позовним й окремим провадженням у деяких випадках є досить хиткою. Як справедливо наголошує Е. М. Мурадян, у принципі немає такої категорії справ окремого провадження, в якій виключається вірогідність виникнення чи виявлення спору про право [17]. Виникнення останнього в межах окремого провадженя відповідно до ч. 6 ст. 235 ЦПК виключає можливість розгляду справи інакше як у позовному провадженні. Крім того, предмети судової діяльності в окремому й позовному провадженнях багато в чому збігаються. Так, в окремому провадженні предметом судової діяльності виступають юридичні факти, до того ж встановлювальний характер діяльності суду пов’язано тут з підтвердженням тих чи інших правовідносин, що виникають з юридичних фактів. У позовному провадженні ним теж є юридичні факти, тільки особливість предмета полягає в тому, що вони служать підставами правовідносин, з яких виникає спір між сторонами [18]. Спільність ознак справ позовного й окремого проваджень виявляється також у такому: якщо зацікавлена особа до участі в справі не залучалася, а судове рішення окремого провадження зачіпає його суб’єктивні права й інтереси, вона може захистити їх шляхом подання позову [19].

Додатковим аргументом відсутності чіткої межі між названими провадженнями може бути також наявність, так би мовити, кочуючих категорій справ, які законом час від часу переносяться з одного провадження в інше. Приміром, такі справи, як оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні, які раніше були передбачені у гл. 39 ЦПК 1963 р. у складі окремого провадження, із прийняттям ЦПК 2004 р. стали справами провадження позовного, а справи, передбачені ч. 3 ст. 234 ЦПК 2004 р. як справи окремого провадження (про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та деякі інші) – за ЦПК 1963 р. розглядалися за правилами провадження позовного. Що ж стосується справ про визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною, передбачених як ЦПК 2004 р., так і ЦПК 1963 р. у складі окремого провадження, то дискусія з приводу правомірності віднесення цієї категорії справ до окремого провадження в наукових колах триває й досі [20]. Те саме стосується й деяких інших категорій справ (наприклад, про поновлення строку на прийняття спадщини [21]).

3. Важливим процесуальним питанням при розгляді судами вимог про тлумачення змісту правочину є питання сторін справи (позивача і відповідача), в якій розглядаються такі вимоги, й розподілу в ній судових витрат. Очевидно, що у випадках, коли з такою вимогою звертається одна особа, як відповідач повинна бути вказана інша сторона (сторони) правочину. Однак ч. 2 ст. 213 ЦК допускає можливість звернення з такою вимогою не лише однієї, а й обох сторін правочину, що в перекладі на мову процесу означає необхідність їхнього залучення як співпозивачів. Але хто в такому випадку має бути відповідачем у справі? Закон відповіді на це питання не дає. Немає однозначної відповіді з цього приводу й в доктрині цивільного процесуального права.

Так, деякі правознавці в принципі допускають можливість розгляду в порядку позовного провадження справ без відповідача (М. І. Балюк, Д. Д. Луспеник). Зокрема така ситуація, на їхню думку, виникає у справах про визнання права власності в разі втрати власником правовстановлюваного документа (ст. 392 ЦК). З одного боку, законодавець чітко визначив, у якій процесуальній формі можна встановлювати факт володіння річчю, якщо втрачений документ, який засвідчує його право власності, втрачено – це пред’явлення власником позову про визнання права власності. Однак, у зазначеному випадку відсутня сторона, що оспорює чи не визнає право власності на майно, отже відповідачем у такій справі не може бути, наприклад, БТІ, оскільки такі бюро здійснюють лише реєстрацію прав власності на нерухоме майно в межах, визначених адміністративно-територіальних одиниць, як не можуть бути ними й місцеві органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, які оформляють право власності на об’єкти нерухомого майна з видачею свідоцтва про право власності, оскільки вони не оспорюють право позивача і не знаходяться (і не знаходились) з ним у матеріально-правовому спорі. Проте це не виключає можливості притягнення останніх до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Очевидно, що таку процесуальну конструкцію цілком можливо застосувати й до позовів про тлумачення змісту правочину, заявлених на вимогу одночасно обох його сторін.

Інше вирішення цієї процесуальної колізії міститься при її порівнянні з процесуальним порядком вирішення вимог про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має неповнолітніх дітей. Відповідно до ч. 3 ст. 234 ЦПК, а також з урахуванням роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 8 Постанови «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 р. № 11 такі вимоги (заяви) підлягають розгляду в порядку окремого провадження, якщо їх пред’явлено за спільною заявою такого подружжя і між ними досягнута взаємна згода щодо розірвання шлюбу. Така ситуація дуже схожа з розглядуваними нами вимогами про тлумачення змісту правочину, коли його сторони, досягши згоди про необхідність тлумачення такого правочину, спільно подають заяву до суду з проханням дати тлумачення.

Слід враховувати, що це питання має принципове значення, оскільки залежно від того, кого буде залучено в справі як відповідача, вирішується питання про судові витрати і формулюється рішення у справі.

З урахуванням викладеного слід запропонувати додаткове законодавче врегулювання питання про процесуальні підстави, механізм і процесуальну форму вирішення вимог про тлумачення змісту правочину, оскільки чинна редакція ст. 213 ЦК суттєво обмежує доступність правосуддя в цій сфері.

Література:

1. Див.: Беляневич О.А. Тлумачення договорів // Вісн. госп. судочинства. – 2001. – № 2. – С. 157.
2. Г. Ф. Дормидонтов. Система римского права. Общая часть. – Казань, 1910 [Електронний ресурс] // Всё о праве. – Режим доступу: http://www.allpravo.ru/library/doc2527p0/instrum4145/item4239.html.
3. Сібільов М. М. До питання про тлумачення змісту цивільно-правового договору як правового засобу захисту майнових прав громадян // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні: матеріали міжнародної наук.-практ. конф. [До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод]: У 2-х ч. – Ч. 2 / За ред. М. І. Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000. – С. 27–29; Беляневич О. А. Тлумачення договорів // Вісн. госп. судочинства. – 2001. – № 2. – С. 157–164; Беляневич О.А. Теоретичні питання тлумачення договорів [Електронний ресурс] // Центр економічної освіти. – Режим доступу: www.ceo.kiev.ua/art1.php; Агафонов С. Особливості тлумачення змісту правочину в українському законодавстві // Юридичний журнал. – 2005. – № 11. – С. 95–98; Теньков С. Тлумачення змісту правочину як предмет судового розгляду // Вісн. госп. судочинства. – 2006. – № 2. – С. 159–162; Теньков С. Тлумачення змісту правочину як окрема категорія судових спорів (огляд судової практики) // Вісник господарського судочинства. – 2007. – № 3. – С. 71–74; Юдін З. Толкование договора как разновидность толкования права // Юридический вестник. – 2003. – № 3. – С. 85–88.
4. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства: Монографія / [Комаров В. В., Тертишніков В. І., Баранкова В. В. та ін.]; за заг. ред. В. В. Комарова. – Х.: Харків юридичний, 2008. – С. 179.
5. Елисейкин П. Ф. Понятие и содержание гражданского дела // Вопросы теории и практики гражданского процесса: межвуз. науч. сб. Вып. 1. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1976. – С. 80, 81; Матиевский М. Д. Спор о праве и гражданское дело // Правоведение. – 1978. – № 2. – С. 107.
6. Беляневич О. А. Теоретичні питання тлумачення договорів [Електронний ресурс] // Центр економічної освіти. – Режим доступу: www.ceo.kiev.ua/art1.php
7. Тут і далі автор не вдається до аналізу загальних положень ГПК, оскільки керується з принциповою єдністю цивільного і господарського видів судочинства, а також з того, що цивілістичний процес при доктринальному тлумаченні є за своєю природою єдиним, а тому суттєвих відмінностей між цивільним і господарським видами судочинства не має і бути не повинно.
8. Энгельман И. Е. Курс русского гражданского судопроизводства (1912 г.) // Гражданский процесс. Хрестоматия / Под ред. М. К. Треушникова. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – М.: ОАО «Изд. дом «Городец», 2005. – С. 445.
9. Энгельман И. Е. Зазначена праця. – С. 444, 445.
10. Постанова Вищого господарського суду України від 28.09.2005 р., справа № 973 // [Електронний ресурс] // Система комплексн. інформ.-прав. забезпечення ЛІГА:ЗАКОН Бізнес. – Версія 8.0.1. – К.: Інформ.-аналіт. центр «ЛІГА», ТОВ «ЛІГА ЗАКОН», 2008. – (Комп’ют. прав. б-ка). – Системні вимоги: Pentium II-400; 512 Mb RAM; Windows 98/2000/NT/XP. – Назва з титул. екрану.
11. Балюк М. І., Луспеник Д. Д. Практика застосування Цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях). Коментарі, рекомендації, пропозиції. – Х.: Харків юридичний, 2008. – С. 406-408; Ухвала апеляційного суду Чернігівської області від 03.01.2008 р., справа № 22ц-22/2008 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: reyestr.court.gov.ua.
12. Фурса С. Я. Способи захисту цивільних прав та проблеми їх реалізації у цивільному судочинстві: теорія та практика // Юриспруденція: теорія і практика. – 2004. – № 1. – С. 36.
13. Юдельсон К. С. Исковое производство в составе гражданской юрисдикции // Вопр. теории и практики гражд. процесса: межвуз. науч. сб. – Вып. 1. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1976. – С. 3.
14. Слід відзначити, що позовному провадженню належить провідне місце у складі не лише цивільної, а й судової юрисдикції в цілому. Серед справ господарської й адміністративної юрисдикції позовне провадження також посідає центральне місце.
15. Юдин А. В. «Конкуренция» видов судопроизводств в гражданском процессуальном праве // Юрид. аналит. журн. – 2004. – № 2-3. – С. 153.
16. Ухвала апеляційного суду Чернігівської області від 03.01.2008 р., справа № 22ц-22/2008 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: reyestr.court.gov.ua; Ухвала судді Верховного Суду України від 05.02.2008 р. [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: reyestr.court.gov.ua.
17. Мурадян Э. М. Судебное право. – СПб.: Изд-во Р. Асланова «Юрид. центр Пресс», 2007. – С. 445.
18. Проблемы науки гражданского процессуального права / [Комаров В. В., Бигун В. А., Баранкова В. В. и др.]; под ред. В. В. Комарова. – Х.: Право, 2002. – С. 230, 231.
19. Курс советского гражданского процессуального права: в 2 т. (1981 г.) / под ред. А. А. Мельникова, П. П. Гуреева и др. – Т. 2: Судопроизводство по гражданским делам // Чечот Д.М. Избранные труды по гражданскому процессу. – СПб.: Изд. дом С.-Петерб. гос. ун-та, Изд-во юрид. фак. С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. – С. 569.
20. Проблемы науки гражданского процессуального права / [Комаров В. В., Бигун В. А., Баранкова В. В. и др.]; под ред. В. В. Комарова. – Х.: Право, 2002. – С. 230, 231. На нашу думку, оскільки в цих категоріях справ все ж таки має місце спір про право, їх доцільно віднести до позовного провадження.
21. Фурса С. Я. Цивільний процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар: у 2 т. / С. Я. Фурса, Є. І. Фурса, С. В. Щербак; за заг. ред. С. Я. Фурси. – К.: Вид. Фурса С. Я.: КНТ, 2006. – (Серія «Процесуальні науки»). – Т. 1. – 2006. – С. 592.