Поняття «цивілізація» є багатовимірним. Формування його змісту пройшло декілька етапів. Спочатку поняття «цивілізація» вживалося з метою протиставлення невихованості варварству, потім воно починає вживатися для того, аби відокремити суспільства, де закон діє, від тих, у яких цього не відбувалося.

Згодом поняття «цивілізація» використовувалося з метою показати індустріальний розвиток суспільства. До речі, таке розуміння поняття цивілізації було характерне не лише для європейської наукової традиції, але й для арабської.

Паралельно із цим напрямом розуміння поняття «цивілізація» почав формуватися інший, суть якого полягала в розкритті багатоманітності світу в його соціальних і культурних вимірах. Крім того, варто зауважити, що поняття «цивілізація» також вживається і щодо всього людства.

Питання визначення критеріїв локальних цивілізацій у науці все ще залишається дискусійним. Існують різні погляди на те, що ж є головним критерієм локальної цивілізації.

Однак, з нашої точки зору, найоптимальнішим критерієм могла б бути система цінностей, оскільки цивілізація не є чимось сталим і статичним, а, отже, політичні, економічні, соціальні і культурні аспекти зазнають змін.

Основою ж системи цінностей є релігія, яка визначає етику, політико-правові цінності і, врешті, систему права.

Отже, відображенням цивілізації, її зовнішньою оболонкою і вираженням її сутності, є правова система. Крім того, якщо подивитися на ті правові системи про, які говорить Рене Давід, то стає очевидним правомірність класифікації на основі такого критерію як правова система.

Незважаючи на те, що існує значний масив наукової літератури, в якому йдеться про необхідність діалогу між цивілізаціями, однак питання визначення поняття діалогу між цивілізаціями залишається малодослідженим.

Визначення поняття «діалог між цивілізаціями», яке міститься в статті 1 резолюції 56/6 Генеральної Асамблеї ООН, є надто загальним, має декларативний характер і не розкриває змісту поняття. Хоча, як позитивний момент можна відзначити те, що в ньому наголошується на тому, що діалог між цивілізаціями проходить не лише між цивілізаціями, але й у їх точці дотику.

З нашої точки зору, діалог між цивілізаціями – це діалог між представниками різних філософсько-правових доктрин як на локальному, національному, так і на міжнародному рівнях.

Діалог цивілізацій у період стародавнього світу, середніх віків та нового часу відбувався двома основними шляхами: через ведення торгівлі і через ведення війн.

Однак, справжнього діалогу між цивілізаціями не може відбутися без зміни парадигми міжнародного права: від проголошення війни суверенним правом кожної держави до її повної заборони.

Виходячи з критерію ставлення до правомірності ведення війн, можна сказати, що розвиток концепції діалогу між цивілізаціями пройшов чотири етапи: період стародавнього світу, період середніх віків, новий час та новітній період.

У період стародавнього світу стан війни розглядалася природним станом суспільства.І хоча в цей період були приклади укладення мирних договорів, проте ці договори були наслідком паритету сил і були свідченням неспроможності ведення війни на данному етапі, а не небажанням її ведення.

Із поширенням християнства на межі стародавнього світу та середніх віків, набуває поширення ідея про відмову від ведення війни (Климент Олександрійський, Тертуліан, Оріген, Лактацій, Василій Великий), однак проголошення християнства державною релігією змінили погляди церкви на війну.

Якщо міжнародно-правова позиція християнства суттєво видозмінювалась в залежності від політичних обставин в Європі, то про іслам цього сказати не можна.

Основна ж ідея ісламської міжнародно-правової позиції зводиться до такого алгоритму: або немусульманське населення приймає іслам, і в такому разі проти нього припиняються військові дії, або воно не змінює своїх переконань, але платить данину.

Переважна більшість істориків міжнародного права приходять до висновку, що війна в середні віки вважалася цілком нормальним явищем. І обмежувалася вона правилами більше морального, ніж юридичного характеру.

У період середніх віків ідея припинення війни привертає все більшу увагу вчених. Хоча в цей же період частина науковців і керівників держав притримувалась поглядів про нездійсненність цієї мети (Вольтер, Пуфендорф, Фрідріх ІІ, Людовік ХIV).

В ХІХ столітті, незважаючи на те, що ідея обмеження права на ведення війни серед юристів-міжнародників ставала дедалі популярнішою, все ж право на війну продовжувало визнаватись.

1928-го року, був підписаний Паризький договір, відповідно до якого війна вже не розглядалася засобом національної політики, однак він так і не був виконаний.

Ми вважаємо, що лише за умови відмови від війни і може бути можливий діалог між цивілізаціями.

Оскільки основні принципи міжнародного права мають перевагу перед іншими нормами цієї системи права, то постала необхідність проаналізувати відповідність концепції діалогу між цивілізаціями принципам міжнародного права.

Проаналізувавши принципи міжнародного права, які закріплені в Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі, ми дійшли висновку, що концепція діалогу між цивілізаціями не лише їм відповідає, а що реалізація даної концепції можлива лише на основі цих принципів.

Можна також говорити про тенденцію еволюції принципу мирного співіснування у сучасних умовах до мегапринципу діалогу між цивілізаціями.

Однак, варто відзначити, що принцип рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею не є однозначним, так як з одного боку, завдяки цьому принципу народи мають право отримати незалежність, що є позитивним моментом з огляду на організацію суспільного життя відповідно до їх суспільних цінностей, як це відбулося на Африканському континенті в період деколонізації, а з іншого боку, цей принцип може бути і дестабілізуючим чинником, який загрожує територіальній цілісності держави, як це приміром відбувається сьогодні в Сербії (Косово), чи Індії (Джаму і Кашмір).

Не є однозначними також і принципи непорушності державних кордонів та територіальної цілісності. Можна сказати, що ці принципи перебувають у діалектичному взаємозв'язку з принципом самовизначення народів, а тому їх не можна розглядати окремо один від одного. На жаль, їх застосування нерідко переплітається з політичними інтересами.

Серед документів ООН концепція діалогу між цивілізаціями була передусім відображена в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН. Першою резолюцією прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН, яка була присвячена діалогу між цивілізаціями, стала резолюція 53/22 1998-го року, якою 2001-й рік був проголошений Роком діалогу між цивілізаціями під егідою Організації Об'єднаних Націй.

Резолюція 54/113 Генеральної Асамблеї ООН, прийнята 1999-го року закликала урядові та неурядові організації залучити зусилля до розвитку діалогу між цивілізаціями.

Необхідність проведення діалогу між цивілізаціями, як імператив ХХІ століття, була відображена і в Декларації тисячоліття.

Прийнявши 1999-го року резолюцію 55/23, Генеральна Асамблея ООН рекомендувала урядам розширити свої освітні програми, які стосуються виховання поваги до різних культур і цивілізацій.

Резолюція 56/6 стала визначальною серед резолюцій Генеральної Асамблеї ООН присвячених концепції діалогу між цивілізаціями. У ній визначалися мета, принципи та учасники діалогу між цивілізаціями, а також програма дій.

Незважаючи на увагу, яку приділяла Генеральна Асамблея ООН у своїй діяльності концепції діалогу між цивілізаціями і прийняті нею ряду резолюцій, необхідно зауважити, що ці резолюції носять дещо абстрактний характер і не належним чином розкривають суть концепції діалогу між цивілізаціями, наслідком чого є відсутність дієвих заходів на рівні світового співтовариства із її реалізації.

З нашої точки зору, з метою визначення правових засад проведення діалогу між цивілізаціями, необхідно почати розробку конвенції, присвяченій діалогу між цивілізаціями, в якій би йшлося про обов'язок держав сприяти міжконфесійному порозумінню, оскільки резолюції Генеральної Асамблеї ООН не мають обов'язкової юридичної сили для держав членів Організації Об'єднаних Націй, навіть за умови їх одностайного схвалення.

1993-го року Генеральна Асамблея прийняла резолюцію 48/26, в якій посилаючись на суттєве збільшення кількості членів ООН, а також на зміну в міжнародних відносинах, постановила заснувати Робочу групу відкритого складу для розгляду всіх аспектів питання про розширення членського складу Ради Безпеки, а також інших питань, які стосуються Ради Безпеки.

Незважаючи на те, що Робоча група відкритого складу приступила до роботи 13 років тому, однак до цього часу реформа Ради Безпеки ООН так і не була проведена.

Після 10 років роботи Робоча група, посилаючись на складність питання, не спромоглася навіть виробити чітких критеріїв проведення реформи Ради Безпеки ООН. Власний проект реформи Ради Безпеки ООН запропонував і Генеральний секретар ООН Кофі Аннан. На сьогодні існує також 5 проектів резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, в яких містяться варіанти проведення реформи Ради Безпеки ООН. Однак всі ці проекти зводяться лише до механічного збільшення кількості зазначеного вище органу ООН.

У зв'язку з невизначеністю критеріїв проведення реформи Ради Безпеки ООН, а, отже, і складністю її проведення, ми пропонуємо у процесі проведення реформи керуватися цивілізаційним підходом.

В першу чергу тому, що цивілізаційний критерій є одним з найстабільніших (на відміну від політичного чи економічного); по-друге, такий принцип надасть можливість бути представленим у Раді Безпеки ООН мусульманській цивілізації, оскільки всі інші цивілізації мають територіальну базу: або це країна (Китай, Індія, Японія), або континент (Африка, Латинська Америка). Формування Ради Безпеки ООН на основі цивілізаційного критерію буде сприяти також тому, що у Раді Безпеки ООН будуть представлені інтереси більшої кількості населення планети, що надасть рішенням Ради Безпеки ООН більшої легітимності.

Крім того, така модель дозволить представити у Раді Безпеки ООН різні правові системи, що також позитивно б позначилося на легітимності прийнятих Радою Безпеки ООН рішень.

До того ж застосування цивілізаційного підходу при реформі Ради Безпеки ООН сприяло б проходженню проекту реформи через Генеральну Асамблею ООН, яка відповідно до статті 108 Статуту ООН має бути підтримана 2/3 членів Генеральної Асамблеї ООН.

Міжнародно-правовий захист на свободу віросповідання (зазначимо, що свобода віросповідання є однією з передумов діалогу між цивілізаціями) фактично бере свій початок від Аугзбурзького миру 1555-го року. Однак, якщо відповідно до цього договору першочерговими визнавалися інтереси не населення, а місцевого монарха, то після укладення Вестфальського мирного договору ситуація змінюється на користь населення.

Згодом проблема захисту права на свободу віросповідання перемістилася у площину двосторонніх договорів. Питання свободи віросповідання розглядалося і на Берлінському конгресі 1878-го року і на Берлінській Африканській конференції 1885-го року.

Система захисту меншин була створена і під контролем Ліги Націй. Однак більш дієвою стала система захисту на свободу віросповідання під егідою Організації Об'єднаних Націй. Необхідність захисту свободи віросповідання була задекларована ще в Декларації Об'єднаних Націй 1942-го року. Згодом ця ідея була відображена в Статуті ООН.

Етапним документом щодо захисту прав на свободу віросповідання стала Загальна Декларація прав людини 1948-го року. І хоче цей документ носить лише декларативний характер, однак в ньому були сформульовані основні принципи, які розвивалися в наступних міжнародно-правових документах.

Незважаючи на весь цей масив міжнародно-правових документів, а також на наявність гарантій проти дискримінації на основі релігії закріплених у Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948-го року, Римського Статуту кримінального суду, необхідність прийняття конвенції про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації у сфері релігійних переконань ще залишається нагальною.

Більше того, з кожним роком ця необхідність відчувається ще гостріше, оскільки у сучасному світі значний відсоток збройних конфліктів і широкомасштабних переміщень виникає в тому числі і з причини релігійної напруги.

З нашої точки зору, кращим засобом для уникнення як локальних так і глобальних конфліктів через належність осіб, які можуть бути до них причетними, до різних цивілізацій, має бути профілактика цих конфліктів і, насамперед, за допомогою освіти та поширення ідей толерантності.

Однак, з нашої точки зору, незважаючи на прийняття в 1995-ому році Декларації принципів терпимості, ідея терпимості в світовому співтоваристві ще не набула необхідної підтримки.

В сучасному світі, коли у переважній більшості держав населення не є однорідним, а складається з представників різних цивілізацій (до речі, це також стосується і України) проблема правового регулювання діалогу між представниками різних цивілізацій в межах однієї держави стає дедалі актуальнішою. І це довели події останнього часу: проблеми пов'язані із розповсюдженням карикатур на пророка Мухамеда, із демонстрацією художнього фільму «Код да Вінчі», промова папи римського Бенедикта ХVІ, в якій одна з цитат стала причиною напруги не лише в країнах з переважно мусульманським населенням, але й в державах Європи та Америки; прояви ісламофобії після терористичних актів в США, Великобританії, Іспанії.

Видається доцільним, як це приміром практикувалося в Російській Федерації, оперативно позбавляти ліцензій ті засоби масової інформації, які поширюють матеріали, що можуть призвести до конфліктних ситуацій.