Взаємовідносини між країнами-реципієнтами й іноземними інвесторами на території СРСР можна зарахувати до третього ступеня світової кваліфікації іноземного інвестування, а саме: вказані операції капіталовкладення перебувають, з одного боку, на рівні загально міжнародних та європейських (комунітарних) відносин, а з другого, є регіональними відносинами в рамках СНД.

За цією ознакою можна поділити і правові документи, що унормовують вкладення іноземних інвестицій, серед яких окреме місце посідають міжнародні акти, укладені в рамках СНД, та за аналогією з поняттями «право ЄС» або «право ООН» підпадають під загальновживані визначення «загальне право СНД» або «право СНД». Подібні дефініції (особливо остання) широко вживають у доктринальних джерелах права пострадянських держав та визначають як складову міжнародного права, що регулює відносини між суб’єктами СНД та сприяє економічній інтеграції держав СНД, координації їхніх зусиль в державно-політичній та військово-стратегічних сферах, своєчасному вирішенню колізій, що виникають в СНД.

На відміну від європейського права, правові акти СНД не мають такого наднаціонального характеру. Водночас від часу створення СНД у спеціальних доктринальних джерелах була паралель між процесами і закономірностями в рамках ЄС с одного боку, та в рамках СНД – з другого. При порівнянні двох систем право ЄС розглядається як ідеальний зразок для становлення права СНД. При цьому, за якістю взаємодії країн-членів та кількістю схвалених актів, а особливо за їхньою ефективністю СНД є безнадійним аутсайдером порівняно з ЄС. Зокрема, у 1990-х роках у ЄС щороку видавали понад 12 000 актів. Натомість у СНД загальна кількість актів на початок 2006-го становила лише 1520 документів, зокрема 536 були схвалені Радою глав держав і 984 – Радою глав урядів. При цьому, нормативний масив СНД вчені класифікують так: а) акти глав держав і урядів, інших органів СНД, б) багатосторонні угоди співдружності, в) двосторонні договори держав-учасниць, г) акти колишнього СРСР, д) узгоджене застосування актів національного законодавства, е) модельні (рекомендаційні) законодавчі акти міжпарламентської асамблеї.

Специфічною рисою співдружності є відсутність чіткого визначення її юридичної природи і правового статусу. Відповідно до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав від 08 грудня 1991 року, що набрала для України чинності 10 грудня 1991 року відповідно до Постанови Верховної Ради України від 10 грудня 1991 року № 1958-XII (далі – Угода про створення СНД) та ч. 3 ст. 1 Статуту СНД, співдружність не є державою і не має наднаціо­нальних повноважень. ЇЇ можна зарахувати до міжнародних утворень з координаційними повноваженнями. Одні вчені, аналізуючи мету, принципи та форми діяльності СНД, розглядають останню як міжнародну організацію, що має суттєві конфедеративні елементи. Інші вважають, що СНД уже є конфедерацією, проте не є міжнародною організацією, а має риси нового, ще не відомого ні науці, ні практиці міжнародного правового об’єднання особливого роду та перехідного характеру.

Другою специфічною рисою відносно України є те, що остання хоч і є співзасновницею СНД згідно з Угодою про створення СНД, але вищевказаний Статут організації Україна досі не підписала й не ратифікувала, тому формально залишається лише державою-засновницею і не є членом співдружності. При цьому, для держав – учасниць СНД правові акти співдружності є актами міжнародного права. Тому їхня імплементація у внутрішнє законодавство країн відбувається аналогічно до норм і принципів міжнародного права.

Розвиток взаємних інвестиційних процесів у країнах СНД спирається на створене в них національне законодавство про іноземні інвестиції, а також міжнародні угоди, зокрема ті, що укладені між членами співдружності. Метою угод, що укладаються в рамках СНД, є створити загальний інвестиційний простір, правові умови для вільного залучення капіталів, наділити інвесторів чіткими правами та обов’язками, встановити необхідні правові гарантії. Крім того, мають зблизити національне законодавство країн СНД, що торкається іноземних інвестицій. Практична реалізація державами – учасницями угод наявних домовленостей є необхідною умовою досягнення зазначених цілей. Інакше на практиці виникатимуть суперечливі ситуації, що ускладнять просування до заявленої в угодах мети – гармонізації інвестиційного законодавства в рамках країн – учасниць СНД.

До вищевказаних угод, що укладені в рамках СНД та безпосередньо або частково врегульовують відносини іноземного капіталовкладення, належать близько десятка джерел. Специфікою цих міжнародних документів є дуже конкретні приписи, що мають порівняно з загальносвітовими та європейськими актами, більш практичну основу, яку можна використовувати, не створюючи вторинних інструкційних норм. Це є безумовною позитивною ознакою права СНД. Це також підтверджує думку, зазначену на початку розгляду питання щодо юридичної близькості та спорідненості документів, ухвалених в рамках однієї регіональної організації та безпроблемності їхнього практичного застосування. Однак пропонуємо стисло в порядку хронології розглянути кожен із документів, що регулюють інвестиційні відносини на теренах СНД.

Угода про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності, укладена у Бішкеку 9 жовтня 1992 року (далі – Угода про власність). Цей документ відповідно до ст. 19 набрав чинності з дня свого підписання, а для держав – учасниць СНД, законодавство яких вимагає ратифікації таких угод, – із дня здачі ратифікаційних грамот державі-депозитарієві. Учасниками зазначеної угоди є Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Грузія, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменистан, Республіка Уз­бе­кистан. Україна не приєдналася до зазначеного міжнародного документа. Замість цього вона підписала подібні двосторонні міжурядові угоди з цими країнами. Зокрема, 15 січня 1993 року була підписана Угода між урядами України й Російської Федерації про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності, яка була ратифікована Постановою Верховної Ради України №3313-XII від 22.06.1993 року. Аналогічні Угоди були укладені Україною з Республікою Білорусь 22.01.1993, що була ратифікована Постановою ВР України від 22.06.1993 №3314-XII та діяла з 07.10.1993, з Республікою Молдова від 11.08.1994, що ратифікована на підставі Закону України від 12.07.2001 №2666-ІІІ зі змінами та доповненнями згідно з Протоколом від 27.04.1999 (ратифікований вищевказаним законом №2666-ІІІ),
Протоколу від 01.02.2010 (поданий на ратифікацію на підставі Розпорядження КМУ від 10.11.2010 №2089-р та ратифікований Законом № 3814-VI від 05.10. 2011 № 3814-VI, із Грузією підписану у Тбілісі 05.11.1996 та ратифіковану Законом України від 10.02.2000 № 1447-ІІІ, з Азербайджанською Республікою 30.07.1999, що ратифікована Законом Ук­ра­ї­ни від 02.03.2000 №1514-ІІІ, який разом із зазначеною угодою ратифікував Протокол від 30.07.1999, що є яскравим прикладом практичної реалізації міжнародної домовленості в рамках СНД, а саме про домовленість урядів обох країн визнати власністю України Бакинський спецавтоцентр «Таврія», що розташований в місті Баку, та визнати власністю Азербайджанської Республіки Сніжнянський винзавод, що розташований в Донецькій області в місті Сніжне. Зокрема, в протоколі також встановлено, що вищевказані підприємства провадять свою господарську діяльність відповідно до законодавства держави місцезнаходження, а сам протокол є підставою для державної реєстрації цих підприємств як власності відповідно України й Азербайджанської Республіки.

Тож угоди, укладені державами в рамках СНД були покликані врегулювати не лише правовідносини із захисту й визнання права власності між стороною угод – державою, а й правовідносини, у яких беруть участь юридичні особи договірних сторін.

Стисла суть Угоди про власність визначається в порядку та механізмі розподілу між учасниками угоди рухомого та нерухомого майна, що належало колишньому СРСР та перебуває на території однієї зі сторін цієї угоди. В цьому випадку для нашого дослідження цікавою є ст. 16 Угоди про власність, згідно з якою: «Сторони визнають, що їхні юридичні та фізичні особи, що здійснюють інвестиції, розглядаються на території один одного як іноземні інвестори. Їхня діяльність на території кожної зі Сторін здійснюється відповідно до її законодавства про іноземні інвестиції і міжнародних угод, у яких беруть участь договірні Сторони». Це один із перших міжнародних приписів регіонального характеру на рівні СНД, що встановлює режим іноземного інвестування. Понад те, в майбутньому ця стаття була скасована Рішенням про відміну від 24 грудня 1993 року, що було підписано в Ашгабаті учасниками Угоди про власність. Це рішення відповідно до ч. 1 ст. 59 Віденської конвенції про право міжнародних договорів набрало чинності з дня його підписання, тому що його учасники встановили, що це питання регулюється Угодою від 24 грудня 1993 року. Підстава цього скасування викладена в самому вищевказаному рішенні – підписання Угоди про співробітництво в галузі інвестиційної діяльності від 24 грудня 1993 року, про яку буде зазначено далі. Тлумачення цієї підстави зробив Економічний суд СНД у своєму рішенні №С-1/12-96/с-1/18-96 від 21 січня 1997 року «Про тлумачення статті 6 Угоди про співробітництво в галузі інвестиційної діяльності від 24.12.1993 і статті 16 Угоди про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності від 09.10.1992 року», де було подано висновок, що Угода від 24 грудня 1993 року змінила правовий режим, у якому діяли інвестори держав – учасниць Угоди про власність на території один одного. Діяльність інвесторів держав – учасниць Угоди про власність, що потім підписали Угоду від 24 грудня 1993 року, а також України, Азербайджанської Республіки й Республіки Білорусь, на території Сторін підкоряється правовому режиму, встановленому для власних (національних) інвесторів, тобто інвесторів держави за місцем інвестування (країни-реципієнта).

Простежується еволюція інвестиційної ідеї на терені СНД, трансформація розвитку режимів заохочення інвестицій: від режиму недискримінації через режим найбільшого сприяння до більш розвиненого національного режиму.

Договір про створення Економічного союзу, що укладений у Москві 24 вересня 1993 року та набрав чинності 14 січня 1994 року (далі – Договір про Економічний союз). Україна стала його асоційованим членом 15 квітня 1994 року згідно зі ст. 30 Договору про Економічний союз, Заяви України в особі Президента країни Кравчука Л.М. у зв’язку з Договором про Економічний союз та Угоди про приєднання України до Економічного союзу на правах асоційованого члена, що була укладена в Москві 15 квітня 1994 року.

В Договорі про Економічний союз закріплений дуже важливий принцип, запропонований Ук­ра­їною, – поважання суверенітету кожної держави і невтручання в справи один одного, незастосування будь-яких видів економічного тиску.

Крім цього, Договір про Економічний союз відкрив нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД. У цьому документі викладені основні принципи побудови і напрями діяльності Економічного союзу, створення спільного ринку для вільного переміщення інвестицій, товарів, послуг, трудових ресурсів на спільному економічному просторі держав-учасниць. Передбачалося поетапне створення Економічного союзу за рахунок поглиблення інтеграції, координації дій у проведенні реформ через міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний та валютний союзи.

У ст. 7 Договору про Економічний союз встановлено, що при переході до спільного ринку договірні сторони забезпечать рівні економічні умови для взаємного інвестування капіталів у розвиток економік і створять дієвий механізм захисту прав та інтересів інвесторів.

Детальніше проблемі іноземного інвестування присвячена глава 3 «Підприємництво і інвестиції» Договору про Економічний союз. Зокрема, в ст. 10 йдеться про забезпечення національного правового режиму для діяльності суб’єктів господарювання. Згідно зі ст. 12 учасники мають сприяти створенню спільних підприємств, транснаціональних виробничих об’єд­нань, мережі комерційних і фінансово-кредитних установ і організацій. Відповідно до ст. 13 члени Економічного союзу координуватимуть свою інвестиційну політику, включаючи залучення іноземних інвестицій і кредитів
в галузях, що становлять взаємний інтерес, здійснюють спільні капіталовкладення, зокрема й на компенсаційній основі.

Серед причин, які стимулюють участь України в Економічному союзі, однією з принципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, попри розрив зв’язків, продовжує існувати. Позиція асоційованого членства в Економічному союзі має свої позитивні й негативні боки. З одного боку, часткове залучення України в інтеграційних процесах СНД дає їй змогу брати участь в економічних процесах, у яких вона зацікавлена і які не суперечать національним інтересам та її чинному законодавству. З іншого, пасивна інтеграційна стратегія, тобто цілком добровільна відмова від активної ролі у важливих базових структурах СНД, по-перше, суттєво посилює позицію Росії, по-друге, значно послаблює вплив України на ухвалення в межах Економічного союзу тактичних і стратегічних рішень.

Угода про загальні умови й механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав, що укладена в Ашгабаті
23 грудня 1993 року (надалі – Угода про кооперацію). Україна ратифікувала її 14 березня 1995 року на підставі Закону України № 100/95-ВР. Угода про кооперацію набрала для України чинності 12 вересня 1995 року.

Суттю Угоди про кооперацію є те, що на товари, виготовлені виробничою кооперацією між підприємствами СНД, поширюється пільговий митний режим. У ст. 9 Угоди про кооперацію закріплена необхідність погодження умов надання кредитів й інвестицій, що стимулюють розвиток кооперації в наукомістких виробництвах і орієнтованих на експорт галузях, а також випуск імпортозамінної продукції. Підставами для створення сприятливих умов виробничої кооперації на території СНД визначені технологічні взаємозв’язки, що склалися між технічними та виробничими потенціалами держав, вирішальна роль прямої виробничої взаємодії суб’єктів господарювання держав – учасниць СНД у створенні загального економічного простору на базі ринкових відносин, прагнення забезпечувати сприятливі умови для підтримання і взаємовигідного розвитку виробничих кооперацій і прямих зв’язків між підприємствами та галузями в межах СНД.

Угода про співробітництво в галузі інвестиційної діяльності, що укладена в Ашгабаті 24 грудня 1993 року та набрала чинності 21 листо­пада 1994 року (далі – Угода про інвестиційну діяльність). Україна є учасником Угоди про інвестиційну діяльність за правилом тимчасового застосування міжнародного акта з часу його підписання. Крім України Угоду про інвестиційну діяльність підписали Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Грузія, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменистан, Республіка Узбекистан.

Угода про інвестиційну діяльність є одним із фундаментальних документів, що регулює в рамках СНД питання інвестиційної діяльності. Так, у ст. 6 цієї угоди встановлено: «Відносини, пов’язані з інвестиціями Сторін, регулюються відповідними положеннями законодавства держави за місцем інвестування, установленим для інвесторів цієї держави, цією Угодою й іншими угодами між його учасниками, а також міжнародними угодами, в яких беруть участь Сторони. При цьому, в процесі подальшого удосконалювання законодавства, Сторони спиратимуться на те, що правовий режим інвестицій Сторін, а також діяльність інвесторів з їхньої реалізації не можуть бути менш сприятливими, ніж режим для інвестиційної діяльності юридичних і фізичних осіб держав за місцем інвестування». Угода про інвестиційну діяльність, встановивши для інвестицій з держав – учасниць СНД на території одна одної більш сприятливий правовий режим (що діє для національних, а не іноземних інвестицій), водночас надала їм переваги, гарантії і пільги. Зокрема, це гарантії інвестицій від націоналізації, реквізиції та компенсації за завдання збитку інвесторові (ст. 7), гарантії використання доходів (ст. 8, 9), гарантії у випадку зміни законодавства (ст. 10) й інші. Крім того, в ч. 2 ст. 18 Угоди про інвестиційну діяльність передбачено, що для підприємств з інвестиціями Сторін у пріоритетних галузях господарства й в окремих регіонах може встановлюватися пільговий порядок оподатковування. Отже, встановлення пільг з оподаткування для інвесторів держав – учасниць Угоди, що здійснюють інвестиції на території один одного, – це право держави, що приймає, тобто країни-реципієнта. Слід зазначити, що законодавство учасників СНД про іноземні інвестиції, що діяло в більшості з них до підписання згаданої угоди, встановлює у тій або іншій формі пільги щодо оподатковування іноземних інвесторів. Взагалі в система податкових і митних пільг може містити: податкові канікули, знижки ставок оподаткування при реінвестиціях отриманого прибутку чи інвестиціях у визначені регіони та галузі, захист від подвійного оподаткування, звільнення чи зниження митних зборів на імпорт новітніх машин та обладнання, технологій, ноу-хау, експорту продукції власного виробництва для покриття валютних витрат тощо. Пільги з оподатковування є одним із найбільш дієвих важелів інвестиційного процесу, забезпечують можливість здійснення впливу на інвестиційні відносини всередині кожної країни і на інвестиційний процес у СНД в цілому. Якщо ж врахувати, що відповідно до Угоди про інвестиційну діяльність правовий режим інвесторів держав – учасниць СНД визначає законодавство держави, що приймає, встановлене для власних (національних), а не іноземних інвесторів, то, як свідчить практика, цей важіль виявляється в окремих державах невикористаним. Понад те, там, де не створена правова база для реалізації ч. 2 ст. 18 Угоди про інвестиційну діяльність, інвестори держав-учасниць цієї угоди опиняються в нерівних умовах з інвесторами інших держав, зокрема держав колишнього СРСР, що не ввійшли до складу СНД, що, природно, не сприяє взаємному залученню інвестицій у рамках СНД.

Підсумовуючи, зауважимо, попри вищевикладені проблеми, можемо припустити, що, виходячи з цілей інвестиційної політики держав-учасниць Угоди про інвестиційну діяльність, правовий режим інвестицій держав – учасниць цієї Угоди на території одна одної не може бути менш сприятливим, ніж режим інвестицій, здійснюваних інвесторами інших держав, що не є учасниками Угоди, на підставі національного законодавства про іноземні інвестиції, тобто ст. 18 Угоди про інвестиційну діяльність не лише встановлює режим допуску іноземних капіталовкладень для учасників угоди, а й визначає його як національний режим. Цей висновок збігається з висновком Економічного суду СНД, що був зроблений у рішенні № С-1/12-96/с-1/18-96 від 21 січня 1997 року щодо тлумачення ст. 16 Угоди про власність та розглядався раніше в цій статті. Механізм надання зазначеного режиму може бути досягнений, наприклад, шляхом реалізації в тих або інших правових формах можливостей, гарантованих ч. 2 ст. 18 Угоди про інвестиційну діяльність. Це можуть бути або спеціальні акти, що регламентують питання оподатковування інвесторів держав – учасниць Угоди про інвестиційну діяльність, або акти про поширення на них пільг, установлених національним законодавством про іноземні інвестиції.

Статут СНД, прийнятий 22 січня 1993 року на засіданні Ради глав держав у Мінську та зареєстрований згідно зі ст. 102 Статуту Організації Об’єднаних Націй, а саме оформлений у Секретаріаті ООН та ним оприлюднений. Ук­раїна, як було зазначено раніше, вищевказаний документ не підписувала та не ратифікувала. Статут СНД складається із 45 статей і 9 розділів.

Відповідно до ст. 5 Статуту СНД основною правовою базою міждержавних відносин у рамках СНД є багатобічні й двосторонні угоди в різних галузях і взаєминах держав-членів. Згідно зі ст. 19 держави-члени співпрацюють у економічній і соціальної галузях, одним із напрямів яких є заохочення й взаємний захист інвестицій. Стаття 32 Статуту СНД визначає мету діяльності Економічного суду – це забезпечення виконання економічних зобов’язань в рамках СНД.

Однак цей документ не вимагав від країни – учасниці СНД безумовного виконання всіх документів, прийнятих більшістю, тобто багато в чому його положення мали лише декларативний характер.
Угода про сприяння в створенні і розвитку виробничих, комерційних, кредитно-фінансових, страхових і змішаних транснаціональних об’єд­нань, вчинена у Москві 15 квітня 1994 року
(далі – Угода про транснаціональні об’єднання). Статус приєднання України в цьому випадку до Угоди про транснаціональні об’єднання має неоднозначний характер. З одного боку, згідно з Постановою КМУ від 29 січня 1996 року №133, Угоду про транснаціональні об’єднання подано на ратифікацію Верховній Раді України. Але до цього часу відповідного закону парламент України не схвалив. З іншого боку, згідно зі ст. 12 самої Угоди про транснаціональні об’єднання цей документ тимчасово застосовується з дня його підписання, тобто для України, відповідно до правила тимчасового застосування, Угода про транснаціональні об’єднання діє з 15 квітня 1994 року.

Угода про транснаціональні об’єднання є початком формування міжнародно-правової бази заснування і функціонування транснаціональних економічних структур в рамках СНД. Відповідно до Угоди транснаціональні об’єднання можуть створюватися як на основі міжурядових угод, так і шляхом укладання договорів безпосередньо між суб’єктами господарювання різних форм власності відповідно до національного законодавства. Якщо транснаціональне об’єд­нання створюється на основі міждержавної угоди, то воно має статус міждержавного об’єднання. Для учасників міждержавного об’єд­нання національний режим визначається міжурядовими угодами на основі взаємності.

Згідно зі ст. 1 Угоди про транснаціональні об’єд­нання сторони підтримують розвиток ефективних форм спільного, зокрема, інвестиційного виду діяльності суб’єктів господарювання, зареєстрованих на територіях держав-учасниць відповідно до національного законодавства. За ст. 4 сторони сприяють формуванню умов для участі у спільних інвестиційних проектах. У ст. 9 визначено, що інвестиційна діяльність транснаціональних об’єднань, включаючи діяльність із залучення капіталу з третіх країн, регулюється згідно з законодавством держави, на території якої проводяться відповідні вкладення, і договорами, укладеними між сторонами про співпрацю в галузі інвестиційної діяльності та про взаємний захист інвестицій.

8. Конвенція про захист прав інвестора, підписана в Москві 28 березня 1997 року, набрала чинності 21 січня 1999 року (далі – Конвенція про інвестора). В деяких доктринальних матеріалах є інформація, що Україна нібито підписала вищевказаний міжнародний документ та ратифікувала його згідно із ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав інвестора» від 12 травня 1997 року №453-ХІІ. Але ця інформація є хибною. Автор цієї статті ретельно дослідив цей аспект і може з упевненістю заявити, що Україна ніколи не підписувала вищезазначеного міжнародного документа, не є учасником Конвенції про інвестора та ВР України не схвалювала вищевказаного закону №453-ХІІ. Перевіряючи джерела, де зазначений факт підписання та ратифікації Конвенції про інвестора, а також нормативно-правові документи 1997 року – періоду, на який посилаються вищевказані автори, було з’ясовано:
а) Номер ратифікаційного акта, а саме № 453-ХІІ зазначається в розділі використаних джерел дипломної роботи Доброреза Віталія Вік­торовича – студента Міжрегіональної академії управління персоналом Сєверодонецького інституту, який написав роботу на тему «Правове регулювання іноземних інвестицій» на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «Спеціаліст»,
спеціальність «Правознавство», спеціалізація «Фінансове та банківське право».
б) Посилання на ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав інвестора» від 12 травня 1997 року також подане в статті здобувача наукового ступеня, співробітника юридичної компанії «Старчук, Плачінда і партнери» Старчука Євгена Валерійовича «Організаційно-правові засади захисту прав та інтересів інвесторів в Ук­раїні», яка надрукована у фаховому та авторитетному виданні «Часопис Академії адвокатури України», що викликає ще більше подив.
в) В обох вищезазначених роботах , Добро­рез В.В. та Старчук Є.В. використовують статтю автора цієї статті – Гордієнко Тімура Валерійовича «Договір про спільну інвестиційну діяльність як форма міжнародного господарського співробітництва», в якій, справді, автор, розглядаючи можливу структуру Договору про спільну інвестиційну діяльність, в розділі «Додаткові умови» передбачає використання механізму страхування або гарантування інвестицій відповідно до ст. 13 «Страхування майна і ризиків» Конвенції про інвестора («Страхування майна і ризиків підприємств з інвестиціями Сторін здійснюється згідно із законодавством країни-реципієнта»). Але ця новація автора є доктринальною та рекомендованою. Автор у вищезгаданій статті ні в якому разі не стверджує про обов’язковість цієї норми, тим більше, не зазначає факт підписання Україною Конвенції про інвестора та її ратифікації.
г) Перевіряючи нормативні документи, що були прийняті Верховною Радою України в 1997 році, знаходимо лише один: Постанова Верховної
Ради України «Про проект Закону України про адміністративно-територіальний устрій України» від 15 липня 1997 року №453/97-ВР, що приб­лизно збігається за номером документа: справж­ній №453/97-ВР проти вигаданого №453-ХІІ. Але вказана постанова не є законодавчим актом, була схвалена за два місяці після вказаної авторами дати та ніяк не пов’язана з ратифікацією Конвенції про інвестора.
д) Однак, якщо відштовхуватися від часу, який згадують автори статей, а саме 12 травня 1997 року, то в цей проміжок часу, який припадає на робочий понеділок після святкування Дня Перемоги, Верховна Рада взагалі не приймала жодного нормативного документа. Найближчими до вказаної дати документами є: Постанова ВР України «Про направлення депутатського запиту Президенту України» від 08 травня 1997 року №250/97-ВР та ЗУ «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 13 травня 1997 року №251/97-ВР, що не можуть регулювати ратифікаційні питання. Послідовність номерів цих нормативних актів: 250 та 251 також прямо свідчить про помилковість тверджень Добро­реза В.В. та Старчука Є.В.

Дослідження, проведене автором статті, в жодному разі не має характеризуватися як спроба дискредитації колег – фахівців у галузі права. Єдиною метою цього пошуку є з’ясу­­вання реального статусу чинності такого важливого міжнародного документа, від чого залежить інвестиційна політика тисяч іноземних інвесторів. Єдиним варіантом недопущення введення в оману останніх є:
• по-перше, уважна робота авторів при написанні аналітичних правових статей зі звіркою й актуалізацією написаного змісту з постійними змінами вітчизняного законодавства;
• по-друге, ретельна перевірка підготовлених статей компетентними редакторами галузевих фахових правових видань;
• по-третє, ширше, доступне, узагальнене та таке, що відповідає дійсності, інформування зацікавленого кола осіб щодо чинності або нечинності тих чи інших міжнародних джерел, дати набрання чинності, особливостей їхнього статусу.

Повертаючись до змісту Конвенції про інвестора, можна сказати, що в ній поданий глосарій основних інвестиційних термінів, відображена сфера дій, форм інвестицій, правовий режим здійснення інвестицій і гарантії від змін внутрідержавного законодавства. Конвенція про інвестора визначає правові основи здійснення різноманітних видів інвестицій, зареєстрованих на території держав-учасниць Конвенції, гарантій прав інвесторів на здійснення інвестицій і отримані від них доходи. В ст. 5 Конвенції наведена інформація про режим здійснення інвестицій і гарантії від зміни законодавства. У ст. 6 Конвенції висвітлене питання щодо переліку вилучень і пріоритетів країн-реципієнтів. Перелік винятків містить назви галузей, підприємств, організацій, які відповідно до національного законодавства учасників Конвенції не підлягають приватизації, акціонуванню або іншим формам роздержавлення власності. Перелік пріоритетів визначає галузі, підприємства, види діяльності і регіони, для яких запроваджується пільгові умови залучення інвестицій. Переліки винятків і пріоритетів підлягають опублікуванню в офіційних виданнях держав, що приєдналися до Конвенції. Відповідно до ст. 9 Конвенції про інвестора, інвестиції не підлягають націоналізації і не можуть підлягати реквізиції, крім виняткових випадків (стихійного лиха, аварій, епідемій та інших обставин, які мають надзвичайний характер), передбачених національним законодавством учасників Конвенції, коли ці заходи вживають у суспільних інтересах, передбачених Конституцією країни-реципієнта. Націоналізація або реквізиція не можуть бути здійснені без виплати інвестору адекватної компенсації. В Конвенції передбачено, що інвестор має право купувати акції та інші цінні папери суб’єктів господарювання та інших емітентів, зокрема державні цінні папери. При цьому, держави беруть зобов’язання при проведенні приватизації інформувати один одного про:
• суть приватизації;
• хід приватизації, зокрема, про аукціони, конкурси, місце і час їхнього проведення;
• плани-графіки проведення аукціонів, конкурсів;
• порядок придбання акцій підприємств, що приватизуються;
• продаж об’єктів приватизації;
• найбільш значущі об’єкти, які виносяться на продаж.

Конвенцією про інвестора передбачена можливість укладання з іноземним інвестором концесійних угод та угод про надання в оренду майна громадян і юридичних осіб країни-
реципієнта.

9. Конвенція про транснаціональні корпорації, укладена в Москві 06 березня 1998 року (далі – Конвенція про ТНК). Конвенція про ТНК підписана Україною та ратифікована 13 липня 1999 року із застереженнями згідно із ЗУ №921-XIV. Застереження стосуються випадків, коли ТНК створюються на території України чи за її межами у разі, коли таке створення може призвести до монополізації товарних ринків в Україні, вплинути на економічну конкуренцію на території України. В такому випадку ТНК створюються за згодою Антимонопольного комітету України.

Конвенція про ТНК визначає механізми співпраці країн – учасниць цієї Конвенції в галузі створення і діяльності ТНК.

У ст. 2 Конвенції про ТНК подане визначення поняття ТНК – це юридична особа (сукупність юридичних осіб), що має у власності, господарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно на території двох та більше держав-учасниць, при цьому ТНК:
• утворюють юридичні особи, що є резидентами двох та більше держав – учасниць;
• реєструється як об’єднання, зокрема корпорація згідно з Конвенцією про ТНК.

У статті 3 Конвенції про ТНК зазначено, що учасниками ТНК можуть бути юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми, зокрема, з третіх країн, не учасників. Підприємства державної, комунальної (муніципальної) форми власності або унітарні підприємства можуть бути учасниками ТНК в порядку і на умовах, визначених власниками їхнього майна в особі їхніх установ, на прикладі України – це Фонд державного майна України, Управління комунальною власністю при місцевих радах.

У ст. 8 Конвенції про ТНК поданий доволі великий перелік заходів, які держави-учасниці зобов’язуються вживати з метою стимулювання створення та діяльності ТНК. При цьому він не є вичерпним.
Втім, у Конвенції про ТНК є прикрі колізії, зокрема випадки неузгодженого застосування міжнародного або національного законодавства. Приміром, у ч. 2 ст. 1 Конвенції про ТНК, з одного боку, зазначається, що відносини, не врегульовані Конвенцією про ТНК, регулюються двосторонніми угодами та національним законодавством учасників Конвенції. З другого, в ч. 6 ст. 1 Конвенції про ТНК вказується, що ТНК створюється і діє відповідно до вимог законодавства учасників Конвенції. Далі абзац 2 ст. 4, ст. 6, ст. 13 Конвенції про ТНК, що визначають:
• порядок державної реєстрації ТНК;
• структуру управління ТНК (склад та ієрархією підконтрольності та підзвітності вищого, виконавчого і контрольного органів) та зміст установчих документів ТНК з цього приводу;
• порядок ліквідації ТНК.

Крім того, передбачено, що вищевказані питання мають вирішуватися згідно із законодавством держави – місця реєстрації ТНК. Окремо висвітлено це питання в ст. 9 Конвенції про ТНК, відповідно до якої за зобов’язаннями ТНК відповідальність покладається на самих учасників ТНК згідно із законодавством країни, де зареєстровані ті самі учасники. З цього боку та відповідно до вищезазначеної норми ст. 3 Конвенції про ТНК, яка дає можливість бути учасником ТНК юридичній особі – резиденту країни неучасника Конвенції про ТНК, робимо висновок, що всупереч ст. 1 Конвенції, у відносинах, урегульованих Конвенцією про ТНК, може бути застосовано внутрішнє законодавство будь-якої країни світу. Після такого несподіваного умовиводу норма ст. 12 щодо регулювання соціально-трудових відносин у ТНК за допомогою вже третього механізму, що викладений у цьому міжнародному документі, а саме: на підставі національного законодавства держав, що уклали конвенцію, на території яких розташовані учасники ТНК з застереженням, «якщо інше не вказано в міждержавних договорах (угодах)», вже не видається оригінальною.

Цікаво також те, що у Конвенції про ТНК поняття ТНК включає в себе транснаціональні структури різної організаційно-правової форми, зокрема, фінансово-промислові групи, компанії, концерни, холдинги, спільні підприємства, акціонерні товариства з іноземною участю тощо. Учасниками корпорації можуть бути будь-які юридичні особи, а також, як уже зазначалося, з країн, що не є учасниками Конвенції про ТНК.

Відповідно до Конвенції про ТНК її учасники можуть на паритетній основі здійснювати заходи, які не суперечать законодавству держав-учасниць і спрямовані на стимулювання створення і діяльності ТНК, зокрема:
• передання у довірче управління ТНК або юридичній особі – її учаснику пакетів акцій, що належать державі;
• надання державних гарантій для залучення різних інвестиційних ресурсів;
• скасування подвійного оподаткування учасників ТНК на території сторін, де діє ТНК та її учасники;
• здійснення безмитного ввезення і вивезення основних засобів, обладнання, товару, продукції (робіт, послуг) і переміщення капіталу між учасниками ТНК;
• надання банкам-учасникам ТНК інвестиційних кредитів через Міждержавний банк та іншої фінансової підтримки для реалізації проектів ТНК.

Згідно з п. 1 ст. 10 Конвенції про ТНК, ТНК надає звітність відповідно до законодавства держави – місця реєстрації ТНК. Крім цього, право власності ТНК та інших юридичних осіб, що входять до її складу, на прибуток і вироблену продукцію визначається законодавством сторін, юридичні особи яких входять до ТНК, або на основі окремої міжурядової угоди, що, як вже зазначалося раніше, не додає сталості та послідовності, документу, що розглядається.

Завершуючи аналіз, треба навести сучасні тенденції, за якими деякі країни колишнього СРСР перебувають у стані постійної боротьби за домінування в політичній, і що нас більше цікавить, в економічній сфері серед держав-сусідів. Більше того, майже всі члени СНД прагнуть відстоювати та підтримувати свій державний суверенітет, який включає самостійну діяльність в економічній галузі, за допомогою: ратифікації багатосторонніх міжнародних конвенцій, вступу до митних, валютних союзів, укладання прямих двосторонніх договорів з іншими суб’єктами міжнародного права, підтримки різноманітних політичних, воєнних, економічних міжнародних об’єднань та блоків, зокрема ЄС, ЄврАзЕС, НАТО, ШОС, БРІКС та інших. Така ситуація є безпосередньою підставою необхідності існування зазначених в цій статті регіональних пострадянських угод, приписи яких є єдиною можливістю належного дотримання сторонами з країн СНД умов багаточисленних інвестиційних договорів, не­допущення виникнення інвестиційних суперечок та реалізації інвестиційних ризиків. Ретельне виконання вказаних актів Співдружності, а також їхня реальна працездатність, дає можливість поставити у рівні межі всіх учасників інвестиційного процесу, надати практичні переваги як реципієнтам та інвесторам, так і всьому господарському середовищу на терені СНД в цілому.