Згідно з Державною цільовою програмою розвитку українського села на період до 2015 р., затвердженою постановою Кабінету міністрів України №1158 від 19.09.2007, «аграрний сектор (сільське господарство, харчова і переробна промисловість) забезпечує продовольчу безпеку та продовольчу незалежність країни, формує 17% валового внутрішнього продукту та близько 60% фонду споживання населення». Попри це, станом на сьогоднішній день реформуванню аграрного сектору економіки, на жаль, приділяється дещо менше уваги, ніж змінам у податковій системі чи нововведенням у місцевому самоврядуванні.


Витоки аграрної реформи

Початок реформуванню аграрного сектора в Україні був покладений ще до набуття нашою державою незалежності. Так, 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон №400-ХІІ «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві». Згідно з преамбулою, цей закон «визначає умови, зміст і межі пріоритетності розвитку соціальної сфери села та агропромислового комплексу в структурі народного господарства, сприяє соціальній захищеності сільського населення».

Попри відносно ранній початок проведення аграрної реформи, на сьогоднішній день назвати її завершеною навряд чи можливо. Хоча з того часу було вжито ряд заходів та прийнято не один законодавчий акт з метою реформування відносин в аграрному секторі.


Чинні засади аграрної реформи

На сьогоднішній день основним законом у сфері проведення аграрної реформи, який визначає її концепцію, є Закон України №2982-IV від 18.10.2005 «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» (далі – Закон). Згідно з ч.3 ст.1 цього Закону, основними складовими державної аграрної політики є комплекс правових, організаційних та економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектору економіки, розв’язання соціальних проблем сільського населення та забезпечення комплексного й сталого розвитку сільських територій.

Якщо ж говорити безпосередньо про аграрну реформу як комплекс заходів, то передусім необхідно звернутись до ст.4 Закону, яка, власне, і називається «Шляхи реалізації основних пріоритетів державної аграрної політики». Виходячи з її положень, такими шляхами є:
1) розвиток земельних відносин;
2) формування сприятливого економічного середовища для ефективної діяльності суб’єк­тів аграрного сектору;
3) державна політика щодо розвитку ринків продукції сільського господарства і продовольства;
4) удосконалення системи державного ре­гулювання, ефективне поєднання загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі;
5) комплексний розвиток сільських територій, підвищення соціального захисту і життєвого рівня сільських жителів.

В той же час, положення Закону є радше дорожньою картою, декларацією, а не загально­обо­­в’яз­ко­вими правилами поведінки. Врахову­ючи це, на виконання Закону і з метою розробки більш детального плану заходів по рефор­му­ванню аграрного сектору Кабінетом міністрів України 19 вересня 2007 р. було прийнято вже згадувану Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 р. Назва, як це нерідко буває в українському законодавстві, є оманливою і не зовсім відповідає суті документа. Згідно з п.3, основною метою Програми є «забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринку, гарантування продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності».


Проблемні моменти

Станом на 2014 р. ми вже можемо впевнено сказати, що більшість цілей та завдань названої програми реалізовані не були. Однією з причин цього, на наш погляд, є відсутність чітко виробленої концепції змін у базових сферах, конкретного плану дій та заходів.

Зокрема, якщо говорити про земельну реформу (як складову аграрної), на сьогоднішній день і досі діє мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, встановлений п.15 Перехідних положень Земельного кодексу України. Діятиме він, як мінімум, до 1 січня 2016 р., однак в цілому його дія пов’язується з прийняттям так званого закону про обіг земель сільськогосподарського призначення.

Державне агентство земельних ресурсів ініціює відмову від ідеї відкриття ринку земель сільськогосподарського призначення та перехід до довгострокової оренди сільгоспугідь. Вважаємо, що такий захід не є виправданим. Як зазначає А. М. Мірошниченко, обмеження чи навіть позбавлення власників можливості розпоряджатися своїми земельними ділянками в багатьох випадках означає фактично позбавлення їх більшої частини благ, які могло б принести їм здійснення права власності. Ми повністю поділяємо вказану точку зору і дотримуємось думки, що штучна заборона відчуження земель сільськогосподарського призначення лише гальмує розвиток аграрної сфери.

Іншою проблемою є непослідовність та партикуляризм окремих заходів. Зокрема, у цьому контексті слід згадати історію Державного земельного банку. Так, 21 червня 2012 р. Верхов­на Рада України прийняла закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», яким, серед іншого, передбачалося створення Державного земельного банку, а Кабінету міністрів дозволялося передати землі державної власності до статутного капіталу цього банку. Його створення було передбачене пп.в п.4 Прикінцевих положень Земельного кодексу України, де йшлося про те, що Кабінет міністрів України зобов’язаний розробити законопроект про державний земельний (іпотечний) банк.

Попри те, що банк був створений у 2012 р., реально функціонувати він так і не почав – вже 17 червня 2014 р. Верховна Рада України прийняла Закон №1507-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який поклав початок ліквідації Держзембанку.

На окрему увагу заслуговує і необхідність адаптації аграрного законодавства України до вимог Європейського Союзу. Незважаючи на нещодавнє підписання Угоди про асоціацію з ЄС, вказана ціль декларувалась ще безпосередньо у Законі. Проте проблема полягає не тільки у приведенні законодавства у відповідність до норм та стандартів ЄС, а й у забезпеченні його виконання. Це безпосередньо стосується виробників сільськогосподарської продукції, які задля того, щоб витримати конкуренцію, мають привести свої товари у відповідність до вимог ЄС. Належних заходів державної підтримки, які сприяли б вітчизняним товаровиробникам у досягненні цієї мети, розроблено так і не було. Очевидно, слід очікувати активізації Мінагрополітики у вирішенні цього питання у найближчий час.

У сфері оподаткування Мінагрополітики на сьогоднішній день змін не пропонує. Натомість Державна фіскальна служба України запропонувала свою концепцію, у якій ініціюється об’єднання фіксованого сільськогосподарського та єдиного податків. Окрім того, пропонується перевести на загальну систему оподаткування сільгоспвиробників, річний обіг яких перевищує 20 млн грн, а площа угідь складає більше 3 тис. га. Останнє нововведення навряд чи свідчить про підтримку аграрного сектору – скоріше, воно пояснюється необхідністю закрити недостачу від недоотримання скасованих податків за рахунок сільгоспвиробників.


Висновки

Згадані вище проблеми є лише верхівкою айсберга. Враховуючи те, що Закон розроблений на період до 2015 р., вже зараз постає необхідність у розробці нової концепції розвитку аграрної сфери. При цьому, на нашу думку, прийняття окремого закону не є необхідним – достатньо розробити план заходів на рівні Кабінету міністрів. Проте необхідним вважаємо узгодження цього плану дій з представниками аграрного сектору економіки з тим, щоб створити якомога сприятливіші умови для ведення сільського господарства в Україні.