Ідея люстрації та намагання її втілити дуже активно обговорюється і досі. На жаль, виваженого, логічного шляху її реалізації донині так і не склалося. Подібне гасло є як яскравим, так і водночас сумним. Величезна кількість яскравих гасел або порожня всередині, або нелогічна взагалі, якщо не злочинна. Згадайте: «Мир – народам, фабрики – Їробітникам, земля – селянам!». Хіба це погано? Хто проти? А що вийшло…

Поняття «люстрація» нині цілком і повністю увійшло до повсякденного обігу й осіло в головах не лише звичайних громадян, а й політиків та чиновників найвищих рангів. Фактично процес, використовуваний за часів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, по-новому відродився в сучасній Україні. І якщо в ті давні часи люстрація була обрядом очищення з усіма відповідними атрибутами та процедурами, то на сьогодні в це поняття намагаються закласти зовсім інші процеси. Варто зауважити, що найбільше процес очищення торкнувся судової системи України. Саме для кардинальної зміни ситуації і був ухвалений Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні». Назва наведеного документа однозначно наштовхує нас на висновок, що довіра до правосуддя в нашій державі була втрачена. Але чи насправді це так?

На нашу думку, в ситуації, в якій ми всі опинилися, таке твердження радше є популістським. Адже серед нині суддів, які нині працюють, чимало тих, хто заслуговує не лише на професійне визнання, а й на повагу. І напевно цей закон першочергово наголошує на недовірі нової влади до судової системи, сформованої без її участі. В такому випадку під дону мірку всіх рівняти і говорити про те, що Українці недовіряють судам, – вкрай нелогічно та непослідовно.

Залишається загадкою, як можна відновити довіру до судової влади? Хоча у проекті Закону, який було підготовлено до першого читання, йшлося про відновлення довіри до судової системи. Але судова система – це певна організація, ієрархічна побудова судових органів. Саме так було визначено поняття «судова система» в ст. 3 «Судова система України» ЗУ «Про судоустрій та статус суддів», яку утворюють суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції формують єдину систему судів. Тож цілком логічно, що від відновлення довіри до судової системи своєчасно відмовились.

Але не є слушним і акцент на відновленні довіри до судової влади. Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Тобто законодавець визначає не природу судової влади, а лише аспект організації її діяльності – хто здійснює. Інша річ – відновлення довіри до правосуддя, відновлення довіри до фаховості, людської гідності тих осіб, які ухвалюють рішення та проголошують: «Ім’ям України!».

Люстрація – модне гасло, але чи так вона потрібна? Якщо йдеться про якісне оновлення судової влади, покарання осіб, які виносили неправосудні рішення, то чому ми відмовляємось від тих засобів, які є та використовуючи які, можна досягти того ж або навіть більшого. Хіба ми не можемо до судді, який вчинив злочин, застосувати кримінальне законодавство? Хіба ми не можемо (об’єктивно з’ясувавши обставини справи) позбавити суддю повноважень – все це є. Чому в такому разі ми відмовляємось від тих важелів, якими можна не лише навести лад в реалізації судової влади, а й переконати суспільство у правильному напрямку її дії. Річ не в тім, як назвати той чи інший процес, а яку мету ставити та якими засобами цього досягати.

Оздоровлення гілки суддівської влади пов’я­за­но, на нашу думку, не з виключною обов’яз­ко­вістю заміни чинних суддів на інших, а з відмовою від послуг тих, у діях яких доведений склад правопорушення, або які за фаховими критеріями не можуть виконувати цих функцій. Якщо позбавити повноважень всіх чи більшість чинних суддів, як працюватимуть суди? За рахунок тих, хто за принципом курсів «Постріл» блискуче за два – три місяці розбереться у всіх особливостях носіння мантії? Мабуть, все ж таки, слід обережніше підходити до цього. Як уже зазначалося, більшість суддів – порядні, фахові особистості! Хтось замислювався над тим, як зараз працюють суди та як виносять рішення в зоні АТО, на території Донецької та Луганської областей. Хіба судді з цих регіонів – це теж зрадники загальнолюдських цінностей та закону? Часто вони чинять правосуддя під пострілами та не йдуть додому, тому що безпечніше зайвий раз не виходити на вулицю, тому що разом почуваються впевненіше. Це теж ті, хто порушив закон та має бути люстрований?

Якісна ревізія суддівського корпусу, з використанням наявних засобів реформування та запровадженням нових, об’єктивно обґрунтованих форм цього; підвищення фаховості чинних суддів та підготовки якісного поповнення – це, на нашу думку, той еволюційно-революційний шлях, на якому варто зосередитись. Повертаючись до розгляду ЗУ «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», треба відразу сказати, що і текст цього акта намагалися підлаштувати під наявні засоби, тобто чинне законодавство та процедури. Так, у преамбулі цього документа мова йдеться про те, що він визначає правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції з використанням наявних процедур розгляду питань про притягнення суддів судів загальної юрисдикції до дисциплінарної відповідальності та звільнення з посади у зв’язку з порушенням присяги.

З наведеного чітко зрозуміло, що цей Закон стосується лише «суддів судів загальної юрисдикції», до яких застосовуються «спеціальні перевірки» та «наявні процедури притягнення до відповідальності». Водночас у «Прикінцевих та перехідних положеннях» цього самого акта вводяться нові конструкції притягнення до відповідальності, вирішується доля інших осіб, не передбачених преамбулою та іншими статтями Закону. Мова йде про положення, згідно з яким з адміністративних посад звільняються голови та заступники фактично всіх судів загальної юрисдикції. Аналогічні відчуття викликає і положення про звільнення з посад секретарів судових палат вищих спеціалізованих судів, їхніх заступників та секретарів судових палат апеляційних судів. Причому таких осіб звільняють, так би мовити, без суду і слідства. Чи не здається, що хтось просто знову намагається взяти важелі управління судовою владою в одні руки?

Позитивним у питанні люстрації правосуддя, на нашу думку, є те, що до так званої Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції, увійшли справді професійні та обізнані фахівці. Сподіваємося, що їхня діяльність не перебуватиме під тиском із боку зацікавлених осіб. Адже в такому випадку відновлення довіри до судової влади перетвориться на декларативне гасло, яке так і залишиться літерами на папері.

Повертаючись до освітньої складової питання, потрібно сказати, що прикладів проблемності фахової підготовки суддів не бракує. Ми не хочемо породжувати анекдоти та байки – пропонуємо лише конкретні посилання. Невигаданий випадок: суддя адміністративного суду (навіть не першої інстанції) з’ясовував під час засідання у справі щодо бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у сторони: «В якому банку Ви отримали податковий кредит?». Реакція на поставлене запитання в очах представника сторони дала змогу дійти висновку, що ця особа намагається завести суд в оману та перешкоджає здійсненню правосуддя. Зрозуміло, подібних випадків одиниці, але вони є. Не менш прикрими є ситуації, коли судові рішення свідчать чи про випадковість потрапляння особи до лав суддівського корпусу, чи про відсутність елементарного бажання розібратися у справі.

Безумовно, ми не можемо досліджувати та з’ясовувати правильність всіх рішень, винесених судовими органами. Можемо аналізувати лише деякі з них. Наприклад, в одному з рішень Вищого адміністративного суду України мова йде про таке: «Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наявність податкового боргу у відповідача є підставою для стягнення суми цього боргу в дохід бюджету… Крім того, слід звернути увагу, що податкові вимоги, на які посилається позивач, датовані 2005 роком, в той час як податкові декларації з податку на додану вартість датовані 2011 роком.

Також судам необхідно врахувати, що в разі існування не скасованого, не визнаного недійсним рішення податкового органу про нарахування податку (штрафних, фінансових санкцій) не звільняє суд, який розглядає адміністративний позов податкового органу щодо стягнення податку (санкцій), від перевірки правомірності рішення незалежно від дотримання строків звернення до суду з адміністративним позовом».

Хотілося б акцентувати увагу на принципових аспектах, які покладено в основу аргументації позиції Вищого адміністративного суду України у вказаному судовому рішенні:
1. Особливість розуміння судом матеріального змісту відносин. Звертаючи увагу на проблемність в цьому сенсі, ми навіть готові відразу ж виправдати осіб, які так сформулювали свою позицію – дивись Податковий кодекс України. Безглузда конструкція «фінансова санкція – штраф» є особливістю всієї глави 11 «Відповідальність» цього кодифікованого акта. Що може писати суддя (який має керуватися чинним законом), коли ст. 113 Податкового кодексу України називається «Штрафні (фінансові) санкції (штрафи)». Але ж штраф і є фінансовою санкцією. Тобто ми є заручниками того, що закріплено в законі. Незрозумілим залишається підхід деяких суддів до рекламування помилковості та поверховості законодавця, навіть виходячи з того, що ми повинні керуватися буквою закону. Але все ж таки здається, що можна в такому випадку знайти і більш виважений підхід, ніж повторювати ту маячню, яка комусь спала на думку та яку не можна було подолати під час роботи над проектом. Здається, замість акценту «…про нарахування податку (штрафних, фінансових санкцій)» логічніше б було послатися чи на грошове зобов’язання, чи на податковий борг. При цьому ми абстрагуємося від іншого тупикового питання за чинним Податковим кодексом України щодо співвідношення понять «грошове зобов’язання», «податкове зобов’язання», «податковий борг» та «пеня».

Навряд чи можна погодитись і з моделлю, запропонованою в ухвалі: «податок (штрафні, фінансові санкції); податок (санкція)». Податок і штраф (санкція) – це два різні за режимом виконання та забезпечення платежі. Підставою сплати податку, збору (обов’язкового платежу) є виконання конституційного обов’язку, підставою застосування санкції та сплати штрафу – порушення платником відповідної норми закону. Поєднання їх в єдину конструкцію формує і підхід до податку як до певної кари, де платник є правопорушником. Але ж більшість платників сумлінно виконують цей обов’язок і бажають брати участь у формуванні фінансово забезпечених можливостей існування як своєї держави, так і своїх територіальних громад. Безумовно, певне поєднання податків і штрафів існує на рівні законодавства (як «грошове зобов’язання»), то, мабуть, так логічніше обґрунтовувати позицію суду.

2. Дуже «авторський» підхід до застосування процесуальних засобів регулювання відносин при вирішенні податкових спорів. Йдеться про те, що для деяких суддів Вищого адміністративного суду України не важливе «…дотримання строків звернення до суду з адміністративним позовом». Виявляється, що строки давності щодо цієї категорії справ не застосовуються і оскаржити податковий борг можна будь-коли. Звичайно, питання щодо строків звернення до суду саме в податкових спорах є багатоаспектним і складним, таким, що потребує детального вивчення. Можливо, деякі судді в такому випадку покладаються на «абияк…». Але чи не Листами Вищого адміністративного суду України було вирішене це питання?! Відповідь одна – так. Роз’ясненнями Вищого адміністративного суду України. Тоді, вибачте, про яку довіру до судової влади ми можемо говорити, коли судді касаційної інстанції ігнорують власні ж роз’яснення.

Питання щодо строків звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження податкового боргу Вищий адміністративний суд України розглядає в Листах від 24.12.2010 року №1843/11/13-10; від 10.02.2011 року №203/11/13-11; від 05.07.2011 року №945/11/13-11 та від 01.11.2011 року №1935/11/13-11. Зупинимося на деяких із них. Зокрема, в Листі від 10.02.2011 року №203/11/13-11 Вищий адміністративний суд України зазначає, що «строк для звернення платника податків із позовом до адміністративного суду становить 1095 днів і обчислюється з дня отримання платником податків рішення, що оскаржено… Відповідно позовні вимоги контролюючого органу, пов'язані зі стягненням податкового боргу з платників податків, повинні пред'являтися також протягом 1095 днів з дня виникнення податкового боргу». Враховуючи певну колізійність норм Податкового кодексу України (п. 56.18 та п. 56.19 ст. 56), щодо визначення строків звернення до адміністративного суду, Вищий адміністративний суд України у згаданому Листі пропонує судам, що «у цій ситуації слід керуватися п. 56.21 ст. 56 Податкового кодексу України. Цією нормою встановлено, що у разі, коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків». Тобто при вирішенні цього питання Вищий адміністративний суд України цілком слушно застосував презумпцію правомірності рішень платника податків. У випадку ж із розглядуваною ухвалою судді касаційної інстанції роблять висновки про неважливість «дотримання строків звернення до суду» без будь-яких на те підстав.

Повертаючись до розгляду ухвали Вищого адміністративного суду України в контексті саме процесуальної складової, однозначно можемо говорити, що судді, ухвалюючи вказане судове рішення, вдалися не лише до негативного розсуду, а й до нехтування переліченими роз’ясненнями власної судової інстанції, забули про норми Податкового кодексу України, норми міжнародних конвенцій та практику Європейського суду з прав людини. Адже вказану ухвалу судді виносили вже після оприлюднення відповідних роз’яснень Вищого адміністративного суду України.

Відразу зауважимо, що ми не вважаємо все наведене помилкою лише суддів. Завжди слід починати з себе. І в цьому випадку постає запитання: а як на рівні вищої школи формується бачення студентів, які завтра отримують дипломи, а відтак, можливо, займуть місяця сьогоднішніх суддів? Яскравим прикладом є те, що лише кілька років тому для податкового права було відведено до п’ятнадцяти лекцій, п’яти – шести практичних занять та завершувався курс досесійним заліком. Тобто позитивну оцінку можна було отримати, не відповівши жодного разу та не будучи спійманим за прогул. Більше того, в деяких провідних юридичних вишах, на окремих факультетах, податкове право не викладалося взагалі.

Традиційно тривалий час не помічали нового типу суспільних відносин, які не лише набули відповідного законодавчого закріплення, а і зміст яких значно ускладнився та виробилася певна структура. Це насамперед стосується відносин оподаткування та адміністративної юстиції. Інтенсивний розвиток податкових відносин, їхня конфліктність сприяють якісній зміні учбових програм та появі відповідних дисциплін. Позитивним в цьому сенсі є запровадження в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого магістерської спеціалізації «Податковий юрист».

І ще одна аналогія. Понад 10 років існує адміністративна юстиція, з 2005 року є чинним Кодекс адміністративного судочинства України (до речі, дуже специфічний акт, який запровадив нетрадиційні для знайомих процесуальних відносин конструкції, наприклад, коли суд виступає суб’єктом доказування). Водночас наявність Цивільного процесуального кодексу України передбачає існування як низки дисциплін відповідного профілю, так і профільних кафедр; наявність Кримінального процесуального кодексу України відображає ту саму традицію; наявність Кодексу адміністративного судочинства України – … А чому? Чому ми досі охороняємо студентський світогляд від того, що вже є нагальним і необхідним. Хіба в таких умовах можна розраховувати на фаховість тих, хто ухвалюватиме рішення в податкових спорах…

Не можна вважати досконалою в цьому сенсі ситуацію і в роботі Національної школи суддів. При підготовці та проведенні іспитів серед осіб, які готувалися стати суддями, тестів ні з фінансового, ні з податкового права не було взагалі. Але хіба юрисдикція адміністративних судів не пов’язана з вирішенням однієї із найскладніших категорій справ – податкових спорів. Так звідки ж взятися фаховості, коли для студентів податкові відносини залишаються не повністю зрозумілими, а при підготовці суддів – непотрібними взагалі. Можна зробити цілком логічний висновок, що, люструючи всіх і вся, не потрібно забувати і про освіту та фаховість тих, хто сьогодні здійснює правосуддя. Забуваючи про такі прості істини, ідея відновлення довіри до судової влади, перетворюється на боротьбу з вітряками.

Саме тому ми підтримуємо ідею проведення люстрації, але такої, що передбачає:
а) якісне оновлення складу суддів через позбавлення статусу судді виключно тих, стосовно яких об’єктивно доведено порушення присяги та є беззаперечні підстави притягнення до відповідальності згідно з чинним законодавством України;
б) підвищення фаховості як суддів, так і обґрунтованості та якості судових рішень, які вони ухвалюють.