Цього року виповнюється 140 років від дня народження звісного письменника Марка Черемшини, який за фахом був адвокатом, що здобув ступіть доктора права, освіту перекладача літературних творів з російської, німецької, французької, чеської, болгарської, польської та угорської мов та був державним і громадським діячем.
 

Дитячі та гімназійні роки

Марко Черемшина народився у с. Кобаки, тепер Косівського району Івано-Франківської області. Закінчивши початкову школу в рідному селі, у 14-річному віці розпочав навчання у Коломийській гімназії (1889). З часом став одним із кращих учнів і зміг заробляти гроші приватними уроками. У гімназії був одним із активних учасників нелегального учнівського гуртка «Громада», де ознайомився з публікаціями таких українських часописів, як «Житє і слово», «Зоря», «Дзвінок», «Правда», «Буковина».

«У гімназії, – писав він у автобіографії, – знакомився я з цілою нашою літературою від договорів з греками та Даниїла Заточника до Франка і Чайченка. Дуже велике враження робили тоді на мене Шевченко, Франко і думи та народні пісні у збірнику Головацького. Кромі того, я захоплювався дуже Гомером, Шекспіром, Словацьким, Шіллером і Гоголем».


Віденський університет і адвокатська практика

Після закінчення гімназії (атестат – 8 липня 1896 р.) нетривалий час мешкав у рідному селі. Восени того самого року поїхав на навчання до Віденського університету. Спочатку мав намір вступити на медичний факультет, але оскільки оплата там була надто високою, юнак записався на правничий. Під час навчання налагодив жваві стосунки з «Обществом студентов из России», а також із українськими робітничими товариствами «Родина» та «Поступ». Був співзасновником «Поступу» разом із Романом Сембратовичем, Іваном Саноцьким, Володимиром Загайкевичем, Михайлом Пасічником та Яхимовичем, де час від часу виступали з рефератами на українську тематику. Став членом студентського товариства «Січ», заснованого українськими студентами ще 1868 року. Разом із Р. Сембратовичем, І. Саноцьким та В. Загайкевичем розпочали реформування діяльності товариства, різко засуджуючи марнування студентами часу в шинках за сварками, а натомість вводячи в діяльність товариства практику виступів із рефератами на наукові та літературні теми. Брав активну участь у акціях товариства, зокрема у виступах за відкриття українського університету у Львові, проти угоди з поляками, яка увійшла в історію як «Нова ера», у протестах проти антиукраїнських дій російського царизму на Наддніпрянщині, проти деспотичної політики цісарського уряду та «кривавих баденівських виборів» у Галичині до віденського парламенту у 1897-му. У період з 4 листопада 1899-го по 14 листопада 1900 року був головою студентського товариства «Січ».

У 1900 році на святі з ушанування пам’яті Тара­са Шевченка виголосив промову «Тарас Шевченко і його значінє для української суспільности», яка була пронизана національним духом, ідеями гуманізму, патріотизму, визволення та української державності. Окрім громадської діяльності, не менше часу приділяв літературній самоосвіті – «зачитувався в красному письменстві німецькому та російському…», а літературні твори Панаса Мирного «Хіба ревуть воли…» та Г. Чернишевського «Что делать?» справили на нього сильне враження. Разом з товаришем Миколою Кошаком влаштовував літературні вечори, на які сходилися письменники Сильвестр Яричевський, Мелетій Кічура, Роман Сембратович, Павло Демцьо, Петер Альтенберг, а також свідомі українці з Наддніпрянської України, зокрема постійними гостями таких вечорів були полтавський адвокат Микола Дмитрієв із дружиною.

У жовтні 1901-го Марко Черемшина закінчив навчання в університеті, яке тривало з зимового семестру 1896–97 (з жовтня 1896 р.) до літнього семестру 1900–01 навчального року (9 жовтня 1901 р.) й залишився мешкати у Відні. Протягом 1902–1905 років готувався до здобуття ступеня доктора права, склав річні іспити з юриспруденції, державознавства та інших дисциплін.

Ступінь доктора права здобув у Віденському університеті 17 липня 1906-го. З 27 липня 1905-го по 31 вересня 1906 року проходив у Відні судову практику: спочатку в карному суді, а потім – в торговельному з наміром обійняти посаду судді.

«Та побачивши, що там на посаду судді треба ждати найменше 25 літ, я перейшов на адвокатуру і прийняв місце конципієнта (помічника) у адвоката д-ра Миколи Лагодинського серед улюблених зелених гір в Делятині», – так про своє рішення повернутися на батьківщину згадує Марко Черемшина в автобіографії.

З 8 жовтня 1906 року по 10 жовтня 1912 року проходив обов’язкову шестирічну практику як кандидат адвокатури в канцелярії відомого адвоката та депутата віденського парламенту Миколи Лагодинського у м. Делятині, тепер Івано-Франківської області. У час, коли М. Лагодинський займався депутатськими справами у Відні, Марко Черемшина повністю заступав його на посаді адвоката, був захисником скривджених січовиків, вів скарбницю Головного січового комітету, був членом головного проводу «Січі» у Делятині, вів активну громадську діяльність (зокрема, 13 березня 1906 року завдяки старанням Черемшини та М. Климкевича засновано «Січ» у Делятині), засновував товариства «Січ» у Надвірнянському повіті, займався просвітою серед селян та робітників залізниці, солеварень та лісопилок, виступаючи з рефератами про значення січових організацій.

«В кожному селі мене знала і мала дитина, мужики мене дуже любили», – згадував письменник в автобіографії про делятинський період.

Марко Черемшина не був членом жодної партії, проте за політичними переконаннями симпатизував Українській радикальній партії (УРП), вважаючи її однією з найпослідовніших, що захищала українське селянство та речників української національної ідеї. За рекомендацією управи УРП та на особисте прохання Василя Стефаника у 1912 році переїхав до Снятина, де відкрив адвокатську канцелярію. 15 листопада 1912-го Іван Семанюк був внесений до реєстру адвокатів Львівської палати адвокатів з осідком у м. Снятині. Його канцелярія стала осередком зустрічей з селянами-січовиками та місцевими інтелігентами. Черемшина вів адвокатську практику, був захисником селян і січовиків від утисків влади в судах та державних органах.


Перші проби пера. Переклади

Перші проби пера почав робити у другому – третьому класі гімназії (1890–91), – «став крадь­кома писати вірші». У 1895-му під час літніх канікул написав драму «Несамовиті» і надіслав на конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». Хоча драма не була надрукована, проте отримала прихильну оцінку з боку М. Грушевського, В. Сімовича. На початку квітня 1896-го в чернівецькій газеті «Буковина» надруковано перше оповідання Івана Семанюка «Керманич» під псевдонімом Марко Черемшина.

Зі студентських років захопився перекладацькою діяльністю. На сторінках чернівецької «Буковини» (1897–98) опублікував понад десять перекладів літературних творів з російської, німецької, французької та чеської мов. Пізніше перекладав твори болгарської, польської, угорської, бельгійської та австрійської літератури. Загалом у здобутку Черемшини є приблизно 40 перекладів. Майже всі переклади здійснював з мов оригіналу, лише голландських і норвезьких авторів перекладав за німецькими виданнями. На початку проб на цій стежині переклав кілька поезій О. Кольцова, гостро соціальне оповідання Є. Золя «Банкрот». Проте перевагу віддав малій прозі письменників-модерністів, співзвучній його поезії в прозі, серед яких: Жюль Ренар («Лебідь»), Отто Канов (Cyclamen europaeum), Богдан Єлінек («Дідусь»), Йоган Бойєр («Похід жене…»), Роберт Шай («Молодість»; «Наперекір долі»; «Добрий ранок»), Петер Егге («Дві путерні»), Йоганн Зейме («Шоліон»), Йоган Шлаф («Дикі гуси», «Пан регістратор»), Едурд Дауес Декер («Авторитет»). У 1920-х роках перекладав твори письменників-реалістів, серед яких оповідання Калмана Міксата («Поганин Фільчюк»; «Багівецьке чудо»; «Ягничка»), Людвіка Томи («Клієнт»), Карла Шенгера («Хрестини»), Генрі Бордо («Правотар»), Ангела Каралійчева («Пиріг»), П’єра Лоті («Сотворення чоловіка»), Марії Тільшової («Любов і дідько»), Макса Юнгнікеля («Старий лігман»), Фелікса Тіммерманса («Процесія»).


Поезія та перші новели

Під час навчання у Відні під впливом новітньої європейської модерністської літератури написав «ескіз з великоміського життя» «Нечаянна смерть», створив цикл поезій у прозі під назвою «Листки», які надруковано в «Буковині» (1898), невеличкі твори для дітей, які вийшли в світ у журналі «Дзвінок» («Райська птиця» і «Рожі»), рецензії у часописі «Зоря» (під псевдонімом Василь Заренко) на збірку оповідань В. Будзиновського «Стрімголов» і книжку М. Пачовського «Дещо про руські билини і думи». Визначальною для його подальшої літературної творчості стала доброзичлива і водночас вимоглива критика Осипа Маковея і Агатангела Кримського. Однак однією з доленосних стала його зустріч у 1897 році, а пізніше й листування з Іваном Франком, за порадою якого він покинув писати поезію в прозі та повернувся до зображення народного життя. У травневій книзі «Літературно-наукового вістника» 1899 року опублікував два «образки з гуцульського життя» «Святий Николай у гарті» і «Хіба даруймо воду». Протягом 1899–1901 років у часописах «Літературно-науковий вісник», «Громадський голос» та «Буковина» друкувалися його новели «Злодія зловили», «Раз мати родила», «Основини», «Більмо», «Карби», «Лік», «Бабин хід», які засвідчили появу нового письменника-новеліста та поставили його в один ряд з іншими видатними західноукраїнськими прозаїками, а саме з Ольгою Кобилянською, Лесем Мартовичем і Василем Стефаником. Новели письменника отримали схвальні відгуки Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Василя Стефаника, Івана Франка тощо.
Перша книжка новел Марка Черемшини «Карби. Новели з гуцульського життя» була видана коштами чернівецького українського студентського товариства «Молода Україна» в середині 1901 року. До книжки увійшли 15 новел письменника: «Карби», «Дід», «Раз мати родила», «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду!», «Ігрушка», «Злодія зловили», «Лік», «Бабин хід», «Зведениця», «Основини», «Більмо», «Горнець», «Чічка», «На боже».

Ця книжка поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку ХХ століття і стала творчим підсумком першого етапу літературної діяльності (1896–1901 рр.), адже до 1919-го не було надруковано жодного нового твору письменника. У цей період тільки передруковувалися його новели. Зокрема, в антології «Вік» (Київ, 1902) вміщені два його оповідання зі збірки «Карби» «Святий Николай у гарті» і «Хіба даруймо воду». Оповідання письменника перевидавалися разом із творами Василя Стефаника і Леся Мартовича («Вибір нарисів і новел». Коломия, 1910; «Хлопська доля». Коломия, 1910). Дружина письменника про цей період в його житті згадує, так: «на його письменницькому столі поруч з суворими і стислими кодексами і різними юридичними книгами були чернетки, замітки до майбутніх творів. Він завжди був у творчому настрої. В адвокатській канцелярії Черемшині набігала не одна тема, не один сюжет викреслювався його уяві. Серед паперів були плани новел, матеріали для яких брав письменник з судової практики. Однак основний професійний обов’язок відсував творчі задуми на другий план».


Перша світова війна та Західноукраїнська Народна Республіка

Разом із Василем Стефаником проводив активну культурно-освітню і громадську роботу серед місцевого населення, зокрема у 1921 році вони організували господарсько-ветеринарні курси, згодом – товариство «Взаїмна поміч», були активними у роботі товариств «Сільський господар» (Марка Черемшину двічі обирали головою філії), «Просвіти». Він провадив усі юридичні справи місцевого відділення Товариства взаємної помочі українського народного вчительства, входив до керівного складу музично-драматично-хорового товариства «Боян», за два передвоєнні роки відвідав усі «Січі» повіту.

Брав активну участь у відзначенні ювілейних дат Маркіяна Шашкевича та Юрія Федьковича. Відзначаючи 100-літні роковини Т. Шевченка навесні 1914-го, виголосив вступне слово на ювілейному вечорі у Снятині, виступав у січових читальнях з рефератами про життя Кобзаря, а також на мітингах із нагоди відкриття пам’ятників Тарасові Шевченку – високих могил, насипаних в багатьох населених пунктах. Брав активну участь у різноманітних акціях, які проводили січові товариства Снятинського повіту та сусідніх Кіцманського і Вашківського повітів на Буковині. У січових бібліотеках були його новели, а драматичні гуртки при «Січах» інсценізували новелу письменника «Святий Николай у гарті».

Влітку 1914 року, коли австрійський уряд оголосив загальну мобілізацію, Марка Черемшину та Василя Стефаника мобілізували на службу до австрійської армії, проте за кілька днів обидва були звільнені від військових обов’язків та повернулися до Снятина. На початку Першої світової війни Марко Черемшина разом з дружиною виїхав до батьків у село Кобаки, яке опинилося у зоні воєнних дій. Про воєнні лихоліття та свавілля російських й австрійських військ залишив спогади у щоденнику, який вів від листопада 1914-го до січня 1915-го. У цей період у нього виникає задум написати низку оповідань, зокрема «Село за війни». Працював над новелами «Село вигибає», «Зрадник», «Село потерпає» та іншими, які були опубліковані пізніше. У травні 1915 року повернувся до Снятина, де продовжив громадську та фахову діяльність.

Марко Черемшина був активним учасником державотворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР): обраний головою Снятинської повітової ради і бурмістром міста Снятина. Від посади бурмістра письменник одразу ж відмовився, посилаючись на брак досвіду ведення адміністративно-господарських справ міста. Завдяки його активній державницькій позиції українська влада повіту негайно вжила заходів для українізації адміністративних органів та освіти, впроваджувалася українська мова як урядова мова усіх державних та громадських органів, замінено польські вивіски з назвами вулиць на українські тощо. З травня по серпень 1919 року Снятинський повіт був окупований румунськими військами, й Марко Черемшина з делегацією ЗУНР у складі С. Витвицького,
Г. Мартинця, С. Левицького та військовиків вів переговори з окупантами про ненапад. Проте румуни роззброїли делегацію, забравши коней, й наказали пішки повертатися до Снятина. Внаслідок цього Черемшина застудився та отримав важку хворобу нирки, не поборовши її аж до кінця життя.


Міжвоєнний період та другий етап літературної діяльності

Після поразки українських визвольних змагань Марко Черемшина продовжив мешкати у Снятині, здійснюючи літературну, громадську та фахову діяльність. У 1919-му придбав будинок, у якому проживав та в якому до кінця життя містилася його адвокатська канцелярія (тепер – Літературно-меморіальний музей Марка Черемшини). У ці роки захищав перед польськими судами українське населення, активно співпрацював із товариством «Просвіта», став членом Правничої комісії Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, Союзу українських адвокатів у Львові тощо. З 1922-го до кінця 1924 року очолював прибічну раду – дорадчий орган при Снятинській міській управі. У 1926-му виступив ініціатором відзначення 30-річчя літературної і культурно-громадської діяльності В. Стефаника.

У 1919 році з появою у станиславівському (тепер м. Івано-Франківськ) журналі «Пролом» нового твору – оповідання «Йордан», розпочався другий етап літературної діяльності Марка Черемшини, що тривав до кінця життя. У різних західноукраїнських періодичних виданнях, зокрема «Літературно-науковому вістнику», «Світі», газетах «Український голос», «Громадський голос», календарях, друкувалися нові оповідання та новели: «Парасочка», «Село потерпає», «Село вигибає», «За мачуху молоденьку», «Як дим підоймається» та ін., перекладені ним українською мовою твори зарубіжних авторів, а також спогади про Івана Франка. У цей період творчість Марка Черемшини була широко представлена в Радянській Україні. У 1925 році вийшла друком друга збірка творів письменника під назвою «Село вигибає. Новели з гуцульського життя» (К., 1925, 206 с.). До першого радянського видання увійшли новели з книги «Карби»: «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду!», «Зведениця», «Грушка», а також нові оповідання: «Село потерпає», «Село вигибає», «Перші стріли», «Бодай їм путь пропала», «Парасочка», «За мачуху молоденьку…», «Зарікайся мед-горілку пити» та переклади творів Кальмана Міксата: «Багівецьке чудо», «Поганин Фільчук», «Ягничка». Починаючи від 1925 року, його оповідання друкуються в періодичній пресі Радянської України, переважно в журналах «Червоний шлях» і «Життя й революція». Вийшли друком оповідання «Писанка», «Туга», «Верховина», «Марічку головка болить», «Моя біографія», «На Купала на Івана», «Парубоцька справа». У 1929 році у Львові вийшла збірка вибраних творів письменника з вступною статтею А. Крушельницького про життя і творчість Івана Семанюка. Того самого року в Радянській Україні вийшла збірка його творів у двох книгах («Село вигибає». Вибрані оповідання. Книжка перша, 196 с.; «Верховина». Вибрані оповідання. Книжка друга, 204 с.).

До цих книжок увійшли 31 оповідання, 5 перекладів, а в додатку – біографія та фрагмент спогадів про Івана Франка. Книжки збагачені вступною статтею Миколи Зерова про життя, творчість і мову Марка Черемшини. У 1930-му вийшло ще одне радянське видання під назвою «Черемшина Марко. Вибрані твори», до якого увійшли 24 оповідання. Це видання послужило основою для подальших радянських публікацій творів письменника.

До десятиліття від часу смерті письменника львівське видавництво «Ізмарагд» у 1937 році видало повне зібрання творів письменника у трьох томах (т. 1, 206 с.; т. 2, 246 с.; т. 3, 231 с.).

До нього увійшли всі відомі на той час художні твори, уривки, статті, рецензії, промови, біографічні матеріали і листи. Чимало творів були надруковані вперше: «Стефаникові мужики», «Щоденник», фрагменти новел «Любість», «Аню­та», «Хитрість», вірші, чимало листів. У післявоєнні роки неодноразово друкувалися твори письменника: «Вибрані оповідання» (1945), «Вибрані твори» (1949, 1952). Одна з найбільш упорядкованих збірок цього періоду вийшла друком у 1960 році. Опісля неї було підготовлено ще кілька книг: «Вибрані твори» (1962), «Карби» (1968, 1974). До 100-річчя від дня народження Марка Черемшини видавництво «Наукова думка» випустило нове найповніше радянське зібрання творів письменника «Черемшина Марко. Твори в двох томах» (1974, т. 1, 335 с.; т. 2, 303 с.).

У 1987-му вийшла доволі ґрунтовна книга з розлогою вступною статтею О. Мишанича «Марко Черемшина», до якої увійшла майже вся літературна спадщина письменника: художні твори (збірки «Карби», «Село за війни», «Верховина», «Парасочка»), посвяти Василеві Стефанику, ранні оповідання, поезії, твори для дітей, художні переклади, літературно-критичні виступи, спогади, автобіографія та 39 листів.


Сімейне життя

24 січня 1914 року Марко Черемшина одружився з учителькою Наталією Карп’юк. На жаль, проживши у щасливому шлюбі, Марко Черемшина не нажив нащадків. Є відомості про те, що Марко Черемшина взяв на виховання у с. Кобаки хлопця, який був його прийомним сином.

Іван Семанюк помер 24 липня 1927 року в Кобаках, похований у м. Снятині на міському кладовищі.

Напис на надмогильній плиті такий:

ТУТ СПОЧИВАЄ
ІВАН СЕМАНЮК
13.06.1874 МАРКО ЧЕРЕМШИНА 25.04.1927


Пам’ять про Марка Черемшину

На місці смерті письменника односельці встановили пам’ятний знак з написом: «На цьому місці у 1927 р. помер Марко Черемшина».

13 лютого 1948 року виконавчий комітет Станіславської (тепер Івано-Франківської) обласної ради депутатів трудящих прийняв Постанову № 98 «Про відкриття літературно-меморіального музею Марка Черемшини», який був відкритий у Снятині 17 липня 1949 р., у власному будинку письменника. З часу відкриття музею до березня 1974 року його директором була дружина письменника Наталія Семанюк.

27 квітня 1952-го, до 25-річчя від дня смерті письменника, у Кобаках відкрито пам’ятник письменникові (автори О. Здіховський, Й. Николишин). У селі відкрито музей письменника, а на батьківській хаті встановлено пам’ятний знак із написом:

В ЦЬОМУ БУДИНКУ
НАРОДИВСЯ УКРАЇНСЬКИЙ
ПИСЬМЕННИК-ДЕМОКРАТ
МАРКО ЧЕРЕМШИНА
1874–1927


За ухвалою ЮНЕСКО, 13 червня 1974 року у світі широко відзначали 100-річчя від дня народження Марка Черемшини. В УРСР ювілейні заходи відбувалися згідно з постановою ЦК КПУ і РМ УРСР «Про відзначення 100-річчя з дня народження Марка Черемшини» від 11.09.1973 р. В ювілейні дні у скверику поблизу музею у м. Снятині відкрито пам’ятник Марку Черемшині (скульптор – В. Борисенко, архі­тектор – М. Козак). З нагоди відзначання столітнього ювілею Марка Черемшини на фасаді будівлі колишнього Українського народного дому в Чернівцях (вул. Українська, 31) 9 червня 1974 року встановлено меморіальну таблицю з таким написом:

В ЦЬОМУ БУДИНКУ В 1901 РОЦІ ВІДДРУКОВАНО ПЕРШУ КНИГУ ВИДАТНОГО УКРАЇНСЬКОГО НОВЕЛІСТА МАРКА ЧЕРЕМШИНИ


У м. Делятині на фасаді будинку, в якому протягом 1906–1912 років мешкав Марко Черемшина, встановлено меморіальну таблицю з таким написом:

В ЦЬОМУ БУДИНКУ ЖИВ
І ПРАЦЮВАВ В 1906–1912 РР.
СПІВЕЦЬ ЗНЕДОЛЕНОГО ГУЦУЛЬСЬКОГО
СЕЛА, ПИСЬМЕННИК-ДЕМОКРАТ
МАРКО ЧЕРЕМШИНА
(ІВАН ЮРІЙОВИЧ СЕМАНЮК)
1874–1927


У 1961 році в цьому ж будинку відкрито меморіальну кімнату-музей Марка Черемшини.

З нагоди 125-річчя від дня народження Івана Семанюка розпорядженням Снятинської районної державної адміністрації (12.07.1999) засновано літературно-мистецьку премію ім. Марка Черемшини.
Найбільшою шаною пам’яті письменника стало видання його творів, які виходили друком понад 30 разів та перекладені російською, німецькою, чеською, болгарською, молдавською, латвійсь­кою, кабардинською і білоруською мовами.

До першоджерел вивчення постаті Марка Черемшини безперечно належить його автобіографія, якої є декілька версій. Перший варіант письменник написав 4 січня 1901 року для всеукраїнської антології «Вік». Вперше вона опублікована повністю у виданні творів письменника 1960 року (с. 425–426). Другий, найповніший, варіант автобіографії Марко Черемшина написав 1926-го на прохання літературознавця Андрія Музички, який у 1925 році почав працювати над книжкою про творчість письменника. Цей варіант автобіографії опублікований у виданні творів письменника 1987 року (с. 344–351). Наприкінці життя письменник створив ще один варіант автобіографії під назвою «Моя біографія» із застереженням «Передрук заборонений». Однак із приміткою «За ласкавою згодою високоповажної дружини покійного друкується сей посмертний твір, гарний, блискучий і простий, як все, що вийшло з-під пера Марка Черемшини» цей варіант автобіографії вперше був надрукований в «Літературно-науковому віснику» (1927, кн. 7–8, с. 198–205) та одночасно в журналі «Життя й революція» (1927, № 6, с. 350–355), пізніше він увійшов до першої посмертної збірки письменника «Верховина» (1929, с. 185–197), а також до львівського повного зібрання творів письменника 1937 року (т. 3, с. 143–153), передрукований у низці пізніших видань.

Описуючи свій життєвий шлях, письменник так формулює своє життєве кредо: «Люблю поезію, писану і неписану, мальовану і немальовану, різьблену і нерізьблену. Люблю ритм зір на небі, голос життя на землі. Лютий я на все, що погане, брехливе і жалом кривди кусає».

Одним з найцікавіших елементів автобіографії є опис самого Марка Черемшини в притаманному для нього гумористичному стилі, своєї зовнішності та уподобань, що відкриває перед нами передусім людину, яка любить життя:
«Середнього зросту, кругла стать, хід енергійний і ще ритмічний, але за маєтками не біжу і не пропадаю. Твар під високим чолом ділиться на дві половинці: одна весела і промінна, а друга сувора і понура та темна як ніч. Очі міняться, раз голубі, раз зелені. Незабаром підуть за ними мої ще чорні брови та й стануть мінитися так, які мій чупер став сивіти. Ніс середній, а губи широкі, як у негра. Ноги дрібні, бо покинули постоли і забагли черевиків. Скептик до філософії, ентузіаст до мистецтва, природи і всього, що гарне. Більше пасивний, чим активний, хоть живо і невгавно шукаю, але не борець я. Швидко запалююсь, але і швидко остигаю. Нечестолюбивий, але свободолюбний. Не терплю ніякого ярма. Не люблю ні чисел, ні математики, ні грошей. Признаю, однак, потребу грошей, бо треба їх і моїй сім’ї… Люблю любість гарячу, як вогонь, таємничу, як море, принадну, як весна, гнівну, як грім у хмарах. Коли б мені дозволено було перемінитись в птаха, то вибрав би я собі жайворонка».

Зазначимо, що такі характерні риси, описані в автобіографії, проявляв і в житті. Зокрема, благородним вчинком письменника була передача свого гонорару у розмірі 516 польських злотих за перше радянське видання творів (1925) Василеві Стефанику, фінансове становище якого було скрутним у той час. Гонорар же за другий том залишив Миколі Зерову за його працю з підготовки видання.
Заслуговують на увагу поодинокі публіцистичні розвідки письменника, зокрема «Відчит в 49-ті роковини смерті Тараса Шевченка», «Промова, виголошена в Снятині 14 лютого 1926 р. в залі міщанської читальні Равлюкові Василеві» та твори-спогади про Василя Стефаника й Антона Крушельницького. Цікавими є спогади Марка Черемшини про Юрія Федьковича та Івана Франка.

Безперечно вартісними першоджерелами для пізнання постаті Марка Черемшини є його листування з чисельними діячами, зокрема серед його адресатів були: О. Маковей, М. Павлик,
С. Єфремов, В. Самійленко, В. Гнатюк, Д. Лукіянович, К. Гриневичева і О. Маковеєва, М. Зеров, А. Музичка, М. Голинський, О. Дорошке­вич, А. Крушельницький, Я. Окуневський,
М. Рудницький, а також редакції тих часописів, де публікувалися твори письменника. Епістолярна спадщина Марка Черемшини частково опублікована у львівському виданні (1937), окремі листи вміщено серед інших виданих творів (К., 1960, 1974) та в збірці «Новели. Посвяти Василеві Стефанику…» (К., 1987). Непрості сторінки життя письменника на окупованих територіях, зухвала поведінка окупантів – російського й автрійського війська, розкрито на сторінках його щоденника, де Марко Черемшина зафіксував події листопада 1914 – січня 1915 років.

Життю, діяльності та творчій спадщині Марка Черемшини присвячено чимало досліджень. За життя письменника на його літературний доробок наприкінці ХІХ – початку ХХ століття з’явилися перші літературно-критичні, публіцистичні статті та відгуки М. Грушевського, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, О. Маковея, І. Франка. Протягом 20–30-х рр. ХХ століття на сторінках періодичних видань Галичини були опубліковані розвідки, в яких автори високо оцінили письменницьку та громадську працю Марка Черемшини. Значну увагу життєвому шляху та творчому доробку письменника приділили дослідники радянського періоду. У першому радянському виданні творів письменника «Черемшина Марко. Село вигибає. Новели з гуцульського життя» (1925, 206 с.) поміщено ґрунтовний нарис Миколи Зерова «Марко Черемшина і галицька проза» та замітку про мову Черемшини. У наступному радянському виданні творів письменника у двох книгах (1929) поміщено вступну статтю Миколи Зерова про життя і творчість, мову та бібліографію літератури Марка Черемшини. Наступні радянські видання містять певні біографічні матеріали про письменника. У львівському виданні творів письменника у трьох томах (вид-во «Ізмарагд», т. 1, 206 с.; т. 2, 246 с.; т. 3, 231 с.) є ґрунтовний коментар до художніх творів, бібліографічний матеріал про письменника та біографічна довідка.

Біографічні довідки про Марка Черемшину вміщені в Енциклопедії українознавства, Encyclopedia of Ukraine, Українській загальній енцикльопедії, Українській радянській енциклопедії, Українському радянському енциклопедичному словнику, а також у інших енциклопедичних виданнях: Андрухів І., Арсенич П. «Українські правники у національному відрод­женні Галичини: 1848–1933 рр.»; Гловацький І.Ю., Гловацький В.І. «Українські адвокати Східної Галичини», «Історія адвокатури України».

У 1934 році побачив світ «Ювілейний альманах Союзу українських адвокатів у Львові», в якому М. Волошин подає інформацію про адвокатську діяльність Івана Семанюка, його участь в українському громадському та правничому житті.

До 100-річчя від дня народження Марка Черемшини видавництво «Наукова думка» у 1974 році випустило нове найповніше радянське зібрання творів письменника у двох томах (т. 1, 335 с., т. 2, 303 с.) з вступною статтею О. Засенка. Перший том містить художні твори: оповідання і новели зі збірок циклів «Карби», «Село за війни», «Верховина» і «Парасочка». У другому томі зібрано посвяти Василеві Стефанику, ранні оповідання, поезію, художні переклади, літературно-критичні статті, спогади, автобіографію, уривки і незакінчені твори, листи. У ювілейний рік побачило світ ґрунтовне дослідження О. Засенка і В. Лесина про життя і творчість Марка Черемшини. Чимало біографічної інформації про письменника є в ювілейних виданнях, путівниках та статтях періодичної преси. Про нього знято фільм «Марко Черемшина» (1975), а дещо пізніше за його оповіданням «Сльоза» створено мультиплікаційну стрічку «Різдвяна казка» (1993, Укранімафільм). На окрему увагу заслуговують спогади про Марка Черемшину його дружини, де є згадки про різні аспекти творчого, громадського і побутового життя письменника. Василь Стефаник присвятив Маркові Черемшині новелу «Нитка», а також спогад «Іван Семанюк», яка була надрукована у «Літературній Україні» (1971, 11 травня).

Різним аспектам діяльності й творчості письменника присвячені дослідження О. Баган, Т. Виноградника, Я. Галкіної, О. Гнідана, М. Голянич, Я. Гоян, А. Гречанюк, М. Грушевського, З. Гузар, І. Денисюк, Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Засенка, М. Зерова, О. Івасюк, М. Карп’юка, М. Ковальчука, Н. Левчик, М. Легкого, В. Лесина, М. Литвина, Т. Лях, О. Маковея, В. Маланчука, Н. Мастин, В. Матвіїшина, Б. Мельничука, О. Ми­шанича, М. Мороза, А. Музички, Д. Осічного, Р. Піхманця, С. Процюка, О. Романця, І. Русна­ка, В. Сімовича, О. Слоньовської, М. Ткачук, Р. Чопика, Л. Шологон, Н. Шумило, М. Юрійчука, В. Яременка та ін. У 1928 році вийшов друком життєпис Марка Черемшини авторства Андрія Музички, а в 1955-му укладено короткий бібліографічний покажчик.

Творчості Марка Черемшини присвячено низку наукових дисертацій, як у радянський період (О. Засенко та ін.), так і в сучасний період (О. Бігун, В. Миронюк, Л. Назаревич, Н. Науменко). Щоденник відомого письменника став предметом наукового дослідження М. Федунь. Невідому епістолярну спадщину Марка Черемшини дослідили М. Крячок та Є. Пшеничний. Низку публікацій про життя та діяльність здійснив М. Гуйванюк, який по-новому розкрив погляди Марка Черемшини на українську національну ідею, дав критичну оцінку досліджень його щоденника, дослідив участь письменника в січовому русі Галичини і Буковини, здійснив перевидання цінних матеріалів про письменника та вперше опублікував заповіт Марка Черемшини. Участь Марка Черемшини у січовому русі Галичини і Буковини широко розкрито М. Гуйванюком у дисертаційному та монографічному дослідженні з цієї теми. У дослідженнях О. Павлишина зафіксовано обрання Івана Семанюка головою Снятинської повітової ради у період ЗУНР.

Цікавою є доля творчої спадщини, документів та бібліотеки Марка Черемшини, адже частина його архіву, за заповітом письменника, перейшла до сина Василя Стефаника – Степана, який передав всі ці матеріали видавництву «Ізмарагд» для підготовки видання 1937 року.

Згодом ці матеріали надійшли до фондів бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Частина архіву письменника залишилася у дружини Н.В. Семанюк, яка у
1954 році передала його до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. До цього інституту були передані і всі ті матеріали, що належали С. Стефанику. Частина матеріалів письменника перебуває у відділі рукописів Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського та Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові. У фондах літературно-мистецького музею Марка Черемшини у Снятині та с. Кобаки зберігаються чимало книжок з бібліотеки письменника, автографи ранніх перекладів, особисті речі тощо.


Основні твори:

Верховина. Вибрані оповідання. Кн. 2 / за редакцією М. Зе­ро­ва. – Х. – К.: Книгоспілка, 1929. – 204 с.

Карби: новели із гуцульського життя. – Чернівці: З друкарні тов. «Руської Ради», під зарядом В. Сєкарського, 1901. – 142 с. – (Вид. акад. т-ва «Молода Україна» в Чернівцях; Чис. 3).

Новели; Посвяти Василеві Стефанику; Ранні твори; Перек­лади; Літературно-критичні виступи; Спогади; Автобіографія; Листи / Марко Черемшина; вступ. стаття, упорядкув. й приміт. О. В. Мишанича; ред. тому В. М. Русанівський. – К. : Наукова думка, 1987. – 448 с.

Твори: повне видання. Т. 1–3 / за редакцією Є. Пеленського. – Львів: Вид-во «Ізмарагд», 1937. – Т. 1. – 206 с.; Т. 2. – 246 с.; Т. 3. – 231 с.


Вибрана література:

Гнідан О. Д. Марко Черемшина : нарис життя і творчості / О. Д. Гнідан. – К. : Дніпро, 1985. – 167 с.

Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: на­­у­кові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – 108 с.

Донцов Д. Марко Черемшина / Дмитро Донцов // Літературно-науковий вістник. – 1927. – Кн. 7/8. – Передрук: Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 86–104.

Засенко О. Є. Марко Черемшина: життя і творчість / О. Є. Засенко. – К.: Вид-во художньої літератури «Дніпро», 1974. – 254 с.

Зеров М. Марко Черемшина і галицька проза / Микола Зеров // Зеров М. Українське письменство. – К.: Основи, 2002. – С. 474–485.

Лутченко Р. П. Літературно-меморіальний музей Марка Че­ремшини / Лутченко Р. П., Гуцуляк М. Є. – Ужгород: Карпати, 1986. – 56 с.

Миронюк В. М. Поетика прози Марка Черемшини : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.06 «Теорія літератури» / Миронюк Валентина Михайлівна ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2008. – 19 с.

Музичка А. В. Марко Черемшина (Іван Семанюк) / А. В. Му­зичка. – Одеса: Державне вид-во України, 1928. – 280 с.

Пеленський Є. Матеріяли до бібліографії М. Черемшини // Марко Черемшина. Твори: повне видання: у 3-х т. / за ред. Є. Пеленського. – Л. : Ізмарагд, 1937. – Т.3. – С. 205–218.

Семанюк Іван Юрійович // Історія адвокатури України / Т. В. Варфоломеєва, О. Д. Святоцький, В. С. Кульчицький та ін.; за ред. Т. В. Варфоломеєвої, О. Д. Святоцького. – К.: Либідь,
1992. – С. 85–86.

Семанюк-Черемшина Н. В. Спогади про Марка Черемшину / Н. В. Семанюк-Черемшина. – Львів: Книжково-журнальне вид-во, 1958. – 82 c.

Франко І. З остатніх десятиліть ХІХ в. / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів у 50 т. – К. : Наукова думка, 1984. – Т. 41. – С. 471 – 529.