Договір поставки був і залишається одним із найбільш розповсюджених видів договорів, які укладаються суб’єктами господарювання. Мабуть тому, не пройшли поза увагою таких суб’єктів вимоги до договорів поставки, викладені у гл. 30 Господарського кодексу України (далі – ГК України).

Так, зокрема, п. 4 ст. 265 цієї глави містить норму, якої не було в Цивільному кодексі Української РСР від 18 липня 1963 р. (далі – ЦК УРСР). Зазначений пункт наголошує: “умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів “Інкотермс”.

Слід зазначити, що така вимога до договорів встановлювалася й раніше, хоча й не на законодавчому рівні. В Указі Президента “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів” від 4 жовтня 1994 р. № 567/94 (далі – Указ ПУ) встановлено, що “при укладанні суб’єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів (далі – Правила Інкотермс), підготовлені Міжнародною Торговою Палатою у 1953 р.”. Далі зазначено, що: “суб’єктам підприємницької діяльності України при укладанні договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), забезпечувати додержання Правил Інкотермс”.

У тексті Указу ПУ не використовуються такі вирази, як суб’єкти “зобов’язані” або суб’єкти “повинні” застосовувати Правила Інкотермс. Йдеться лише про те, що ці Правила застосовуються в договорах і що суб’єкти підприємництва забезпечують їх додержання.

Зазначимо, що жорсткі правила встановлені лише для зовнішньоекономічних договорів. Зокрема, Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженим спочатку наказом МЗЕЗторгу України від 5 жовтня 1995 р. № 75, а потім наказом Мінекономіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. № 201 (далі – Положення про форму), передбачено обов’язкове застосування умов поставок, викладених відповідно до Правил Інкотермс. У внутрішніх договорах поставки суб’єкти господарювання теж могли застосовувати зазначені правила. Підкреслюю, що саме могли, а не зобов’язані це робити. Якщо суб’єкти господарювання вважали за доцільне їх застосувати у внутрішніх договорах поставки, то вони могли це робити з обов’язковим фіксуванням цієї умови в своєму договорі.

Цього погляду дотримується Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, зокрема, у його листі від 27 січня 2003 р. № 83-20/34 зазначено, що: “Вважаємо можливим застосування Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати (ред. 2000 р.) у договірних відносинах між суб’єктами господарювання-резидентами України з урахуванням доцільності застосування тих чи інших термінів у внутрішній торгівлі (вид. авт.)”.

Таку ж позицію займає і Вищий господарський суд України у роз’ясненні “Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій” від 31 травня 2002 р. № 04-5/608, де зазначено, що згідно з Указом ПУ Правила Інкотермс можуть застосовуватися (вид. авт.) під час укладання суб’єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, в тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари”.

Як бачимо, позиція державних органів та практика застосування є такою, що Правила Інкотермс обов’язково застосовуються лише у зовнішньоторговельних угодах, оскільки митні органи не приймають до оформлення договори, якщо базисні умови поставки не відповідають вимогам Правил Інкотермс. По-перше, це передбачено Положенням про форму. По-друге, базисні умови поставки є обов’язковим реквізитом вантажної митної декларації, яку оформлюють на кожну партію товару. По-третє, Правила Інкотермс впливають на визначення митної вартості товару, яка, в свою чергу, є базою для нарахування всіх митних платежів.

Щодо внутрішніх поставок, то суб’єкти господарювання не так часто, але теж застосовували ці Правила у своїх договорах за умови, що в цьому була реальна потреба або на вимогу однієї зі сторін. Упродовж дії Указу ПУ досить рідко зустрічалися договори поставки між резидентами України із застосуванням Правил Інкотермс.

З набуттям чинності ГК України ситуація щодо використання Правил Інкотермс у внутрішніх поставках має змінитися. Наведене формулювання норми ст. 265 ГК України носить імперативний характер, не містить жодних виключень з цього загального правила, а також не допускає свободу вибору сторонами договору поставки щодо застосування Правил Інкотермс. І якщо дотримуватися букви закону, то всі без винятку суб’єкти господарювання при укладенні договорів поставки – і передусім внутрішніх (позаяк ГК України регулює відносини між резидентами) – мають застосовувати Правила Інкотермс. Єдиний вибір, який залишили суб’єктам, так це вибір редакції цих Правил. Але зазвичай прогресивні підприємці застосовуватимуть останню редакцію, яка діятиме на дату укладення угоди.

На сьогодні чинними є Правила Інкотермс у редакції 2000 р. Вони опубліковані в газеті “Урядовий кур’єр” 3 квітня 2002 р. і 10 квітня 2002 р. Хоча Міжнародною Торговою Палатою вони введені в дію з 1 січня 2000 р., але для українських суб’єктів господарювання вони стали обов’язковими до виконання в цій редакції лише з 21 квітня 2002 р., оскільки відповідно до Указу ПУ зміни до Правил Інкотермс (зокрема, нова редакція) застосовуватимуться через 10 днів після їх опублікування в газеті “Урядовий кур’єр”.

Розглянемо мету і сферу застосування зазначених Правил Інкотермс. У передмові до Правил Інкотермс у редакції 2000 р. чітко вказано, що “метою Інкотермс є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі. Таким чином, можна уникнути або, щонайменше, значною мірою скоротити невизначеність, пов’язану з неоднаковою інтерпретацією таких термінів у різних країнах”.

Передмова також визначає сферу застосування: “Інкотермс від початку завжди призначалися для застосування при продажу товарів, що поставляються через національні кордони (вид. авт.), тобто вони є міжнародними торговельними термінами. Однак на практиці Інкотермс час від часу також включаються у договори купівлі-продажу товарів виключно в межах внутрішніх ринків. У випадках, коли Інкотермс застосовуються таким чином, статті А. 2 і Б. 2 (щодо митних формальностейприм. авт.) й будь-які інші умови інших статей, що стосуються експорту та імпорту, як правило, стають зайвими”.

Як бачимо, розробники Правил Інкотермс визначають, що їх застосування має велике практичне значення саме у зовнішній торгівлі, де суб’єкти підприємництва користуються нормами законодавства різних країн. Тому Правила Інкотермс видані саме з метою уніфікувати торговельні норми законодавств різних країн. Українські ж суб’єкти господарювання у внутрішніх відносинах застосовують норми єдиного українського торговельного законодавства. Отже, головна мета Правил Інкотермс тут нівелюється. Хоча не можна однозначно стверджувати, що не існує жодного сенсу їх застосування у внутрішніх поставках. Таке внутрішнє застосування допускається й самими розробниками Правил, обумовлюючи при цьому, що не всі перелічені в Правилах умови поставок застосовуватимуться (зокрема, ті, що стосуються митних процедур).

Проблема внутрішнього застосування Правил Інкотермс породжує закономірне запитання: які наслідки порушення згаданого п. 4 ст. 265 ГК України щодо обов’язку застосовувати Правила Інкотермс у внутрішніх договорах поставки для суб’єктів господарювання? Розглянемо його у двох аспектах:

  • чи вважатиметься такий договір неукладеним?
  • чи вважатиметься такий договір недійсним?
Як відомо, “господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін має бути досягнута згода” (п. 2 ст. 180 ГК України). Аналогічне визначення істотних умов договору наведено і в ст. 638 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. № 635-IV (далі – ЦК України). Чому ми паралельно застосовуємо ЦК України до господарських відносин? Це пояснюється тим, що згідно з п. 7 ст. 179 ГК України “господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів”. Отже, використання Правил Інкотермс не дає підстав вважати їх істотною умовою внутрішнього договору поставки. Умова договору за ст. 628 ЦК України – це пункт договору, тобто визначення одного з аспектів відносин поставки (це те, що відповідає на запитання “що?”). Так, умовами договору поставки є найменування і кількість товару, його якість, ціна, вартість, строки і спосіб поставки, порядок розрахунків тощо. Зазначена стаття ГК України встановлює, що умови договорів поставки, тобто перелічені пункти, мають викладатися відповідно до Правил Інкотермс. Таким чином, законодавець встановлює не нові істотні умови, а спосіб їх викладення (відповідає на запитання “як?”, “яким чином?”). Ця норма стосується не суті умов, а їх форми. І якщо сторони договору зафіксували в ньому всі істотні умови поставки, тобто предмет, ціну, термін тощо, але виклали їх не за Правилами Інкотермс (за умови, що жодна із сторін не вимагала застосування Правил Інкотермс), то, на наше переконання, такий договір не можна розцінювати як неукладений. У даному випадку наявні всі істотні умови, але порушені правила їх викладення.

Щодо визнання такого договору недійсним, то зазначимо наступне. ГК України передбачає визнання недійсним не господарського договору, а господарського зобов’язання (ст. 207, 208 ГК України). Господарський договір є лише однією з підстав виникнення господарських зобов’язань, про що прямо зазначено в ст. 174 ГК України. А ст. 215 ЦК України встановлює випадки недійсності правочинів. Відтак і ГК і ЦК України передбачають визнання недійсними безпосередньо дії суб’єктів щодо встановлення або зміни взаємних прав та обов’язків. За правилом, встановленим ст. 207 ГК України господарське зобов’язання може визнаватися недійсним, якщо воно “не відповідає вимогам закону”. Аналогічну норму містить і ст. 215 ЦК України: “підставою недійсності правочину є недодержання в момент виникнення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених ст. 203 цього Кодексу”. Стаття 203 ЦК України містить вимоги до правочину: “зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства”.

А тепер повернімося до нашої ситуації: сторони-резиденти України уклали договір поставки, обумовили в ньому всі умови, але виклали їх не відповідно до Правил Інкотермс. Чи можна господарське зобов’язання, що випливає з такого договору поставки, визнати недійсним із причини невідповідності вимогам закону? Як на мене, ні. І ось чому. Щоб визнати зобов’язання (правочин) недійсним, необхідно, щоб суть цього зобов’язання суперечила закону. На це наголошується в роз’ясненні ВАС України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними”: “вирішуючи спори про визнання угод недійсними, суд повинен встановити відповідність змісту угоди (вид. авт.) вимогам закону” від 12 березня 1999 р. № 02-5/111. Тобто суперечити закону мають самі дії з поставки товару, а не форма викладення умов поставки в письмовому документі (договорі).

Таким чином, якщо сторони-резиденти України уклали договір поставки і її умови не виклали відповідно до Правил Інкотермс при дотриманні всіх інших вимог, такий договір не можна вважати ані неукладеним, ані недійсним. Зазначу, що цей висновок є поглядом автора статті, який не претендує на виключність. Сподіваюся, що з часом буде вироблена судова практика вирішення спорів, пов’язаних з обговорюваним питанням, яка й визначить порядок застосування зазначеної норми ГК України.

Наприкінці хотілося б навести наказ Мінекономіки та з питань європейської інтеграції України від 1 квітня 2002 р. № 90, яким затверджений план роботи з адаптації законодавства України до законодавства Євросоюзу. В ньому, зокрема, планувалося “запровадити Правила Інкотермс-2000 з метою усунення суттєвих непорозумінь між українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, їхніми зарубіжними контрагентами та митними органами”. Як бачимо, мета застосування Правил Інкотермс, визначена Мінекономіки, повністю співпадає з метою, визначеною розробниками цих Правил – усунення непорозумінь у зовнішньоторговельних відносинах. І якщо ми вже адаптуємося до законодавства Євросоюзу, то не слід забувати, що в торговельній практиці країн-учасниць Євросоюзу Правила Інкотермс – це не законодавчий акт, а усталені торговельні звичаї, які є обов’язковими до застосування лише у випадку, якщо суб’єкти-резиденти різних країн самі про це домовляться в договорі. І лише в деяких країнах вони визначені як обов’язкові до застосування на законодавчому рівні, але знову ж таки – у зовнішніх відносинах. Така тотальна обов’язковість, встановлена ГК України, не розповсюджується на договори поставки в межах однієї країни (хоча й не забороняється).

Автор цієї статті не закликає до умисного ухилення українських суб’єктів господарювання від дотримання вимог ГК України щодо застосування Правил Інкотермс у внутрішніх договорах поставки, а лише зазначає, що така імперативність ч. 4 ст. 265 ГК України, яка не допускає будь-яких виключень залежно від виду поставки і волі суб’єктів господарювання, є недоцільною і невиправданою. По-перше, це не відповідає принципу свободи договору з урахуванням звичаїв ділового обороту та вимозі розумності, зафіксованими п. 4 ст. 179 ГК України та ст. 627 ЦК України. А по-друге, система національного законодавства передбачає, що всі її елементи не можуть суперечити один одному. Формулювання і буквальне застосування ст. 265 ГК України не вписується в загальну систему нормативно-правового регулювання внутрішніх договорів поставки.